Життя зрячої людини – це великий дар. Людина через здоровий зір багато пізнає в своєму житті. Зір дозволяє жити самостійно і самостійно використовувати все, що належить життю. Зорова пам’ять не одного виручила. Зір не одному врятував життя.
Природнім є тоді, коли пробуджується співчуття до тих, хто позбавлений з різних причин Божого дару: бачити.
Читаючи історію про сліпців, дивує той факт, що ці незрячі не попросили дару бачити, натомість, покірно благали помилування: “Ісусе, сину Давидів, помилуй нас”. Можна сказати, що вони ризикували сильно, бо помилування могло бути в інший спосіб. А можливо вони були переконані, що потрібно просити саме помилування.

А нас ця історія може наштовхнути на цікаві роздуми.
Почнемо з того, що зір має також іншу сторону, протилежну від корисної.
Як і кожна досконалість людини, так і досконалий зір, може ввести людину до незалежності від інших і цим самим внести вагомий вклад в самодостатність людини. Можемо легко зауважити, що люди із вадами більш-покірні ніж особи, у яких все ідеально. Саме тоді, коли ця ідеальність рушиться, легко можна побачити кризу самодостатніх людей, які не мають здатності жити у залежності до інших, які звикли завжди комусь допомагати, які ніколи не припускали думки, що будуть залежати від інших.

Сліпці мають у собі дуже розвинуте почуття довіри.
Правда є така, що вони змушені довіряти собі, середовищу, довколишнім людям і Божому провидінню. Довіра дозволяє їм покинути свій світ і вийти у світ інший. Багато зрячих людей, коли втрачають довіру, маючи все, залишаються замкнутими в собі. Вони переповнюються страхом, що виникає через брак довіри: що все буде добре.

Почуття довіри можна також побачити у цій молитві сліпців: “Господи, помилуй нас.” Вони могли простити щось конкретнішого: зір, оздоровлення, забезпечення їхнього життя. Не зробили цього. Покірно висловили свою довіру: “змилуйся над нами і вияви свою ласку над нами”. Вони вірили, що все буде добре за будь яким результатом: будуть вони зрячі чи не зрячі, все одно все буде добре.

А можливо сліпці вже пізнали, цей дар “могти бачити”, можливо вони були колись зрячими і знали наскільки це небезпечно використати неправильно цей дар зрячості?

Скільки разів ми, зрячі, нарікали на те, що ми побачили? Скільки людей шкодували: “краще було би мені цього всього не бачити…”? Ось, можемо самі переконатися, що цей дар можемо використати нам на користь і на шкоду.

Із гріховною природою ми часто буваємо схильні до шкоди, і тому, знаючи нашу неміч, нас ще більше наштовхує до думки, що потрібно повністю довіряти Богу. Він краще знає, що нам потрібно, що принесе користь і що допоможе нам осягнути спасіння.

Ісус запитав: Чи віруєте, що я можу це зробити? Немов запитується дозволу і перевіряє їхню довіру? А потім додає: По вірі вашій хай вам буде дано.

Господь змилосердився над ними і виявив своє милосердя тим, що дарував їм зір. Даруючи зір, показав також свою довіру, що цей дар Божий буде використаний тільки на добро і не принесе шкоду.

Кожний дар Божий має нам принести добро. Бог виявив свою милість цим і виявив також свою довіру, що кожний дар ми використаємо на користь нам та іншим людям.

А щодо інших дарів, то потрібно довіритись Богові і покірно просити Його, покладаючи на Нього всю свою надію: Господи, помилуй нас.