Дитина провинилась і скрила це від своїх батьків. Все би так і забулось, якби вчинок не повторився і цього разу батьки зауважили. Звичайно що в них це викликало обурення та ще й до цього всього викрився попередній поганий вчинок. Діватись було нікуди, правда мала вийти на верхи.
Хлопчина підійшов до батьків, визнав свою провину і попросив вибачення. Мамі це сподобалось і вона міцно обняла сина, а от батько чомусь нічого не сказав подібного, він лише заборонив гратись у комп’ютерні ігри, наказав прочитати шкільну книжку і кожного дня робити прибирання в кімнаті.
Наступного разу, коли хлопчина знову задумав прогуляти школу, то він собі так думав: якщо батьки дізнаються, то: мама простить і мені за це нічого не буде, значить без проблем, а от батько…. батько поведеться строго з ним жартів не буде.

Дехто прощення не сприймає серйозно, тому в результаті виходить так, що прощення може бути, як мовчазний дозвіл на повторення поганого вчинку. Дехто так і каже, забулося, простилося і знову по-новому. Враження не склало.

По простому розрахунку: сказати слово легше ніж виправитися. Ось тому, хтось насміхається із прощення у спосіб такий, що творить з цього театр. Зіграв роль приниженого, і в той же час готується до іншої ролі: такому, що йому все дозволеного.

Саме тому Прощення це шанс, який потрібно використовувати з першого разу, і не вимагати наступного.

Прощення – це дар, якого не можна вимагати чи змушувати. Як кожний дар, потрібно покірно очікувати і робити все можливе, щоб удостоїтися цієї величі бути обдарованим.

Практика показує, що спокутування своєї провини – це ніщо інше, як крок до зміни, до внутрішньої переміни, щоб це дійсно знову не повторилось.