Двоє прийшли у храм молитись (Лк 18,10-14), обоє звертались до Бога, але не обох Господь вислухав. Дивлячись не цей факт, можемо може запідозрити, що Бог несправедливий? Одних вислуховує, а інших? Таке обурення звичайно має основу для такої думки, хоча така основа є однобічною. Подивімося з іншої сторони. Молитва, до кого вона звернена?
До кого була звернена ця молитва? Якщо це можна назвати молитвою. Бо молитва – це розмова з Богом. А тут, складається враження, що був монолог із самим собою. Дуже часто на молитві сам Бог промовляє людині. Він звертається до її серця і лише серцем можна почути тихі слова Небесного Отця. Не знаємо чи фарисей залишив місце для Бога. Судячи із історії, у його молитві не було навіть потреби почути Бога, бо сам був повністю перейнятий собою, а особливо своїми успіхами і достоїнствами.
«А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним!»
Такі прості і короткі слова, а у них є все. Звертання до Бога, прохання і правда про себе, тобто покора. Покірна молитва завжди є вислухана: Серцем покірним Бог не погордить50 псалом).
Ця історія нехай спонукає кожного з нас проаналізувати свою молитву, своє ставлення до Бога. Може так ми віднайдемо відповідь на запитання: Чому наша молитва не почута Богом.

Покірна молитва – це молитва покірного серця, чи тільки покірних слів?
Хочемо, щоб Бог почув молитву? Значить потрібно, щоб вона виходила від покірного серця. Деколи ми говоримо молитву, як нас вчили інші люди. І часто ми її копіювали. Саме тому, ми могли використовувати покірні слова і, навіть, покірно їх вимовляти. Та все ж це могла бути тільки роль покірної людини. У духовному житті – це не в театрі, ролів не грають.
Ми маємо ціле своє життя прагнути переміни свого серця, творити його покірним серцем. Тоді молитви покори і милості будуть нашими природніми молитвами. Серед них є: Господи, помилуй; Святий Боже; Митарева молитва.

Як досягнути цієї покори?
Покора – це правда про себе. Часто не хочемо, не можемо, не уміємо побачити себе. Ходимо у темряві незнання. Подумаймо: будучи хворими духовно, не знаємо про це. Важкість духовної хвороби проявляється в тому, що гріх затуманює розум людини, закриває в собі серце людини і душа стає духовно паралізована гордістю. Коли приходить гордість і людина вживається з нею, тоді починається духовна посуха. Людина живе, і може мати всі блага, але душевного спокою не буде мати.
Щоб мати душевний спокій потрібно мати ясність у душі. Потрібно, щоб світло Святого Духа просвітило духовні хвороби душі і дало цілющий лік покаяння.
Перший крок – це пізнання себе таким, яким є.
Другий – прийняття правди про свої недоліки, недосконалості і гріхи.
Третій – зречення злого і покаяння.
Четвертий – пам’ять про гріхи і пам’ять про Боже прощення і милосердя.
Після цих кроків до покори, молитва стане природнім бажанням помилування. Молитва стане почутою.