Дорогі браття і сестри у Христі, ось маємо дві різні розповіді, які в силу обставин переплелися між собою.
Господь, вернувшись до Капернауму, отримує прохання в старшого синагоги, щоб піти та й уздоровити його дочку, що важко занедужала. На шляху Його зустрічає жінка, що також потребувала зцілення. Від дотику до його одежі вона отримує цілковите оздоровлення. Господь відчув це і затримується біля неї, виясняючи причину свого знесилення. А час ішов…
Можемо лише уявити, що діялось із батьком тієї хворої дитини в той час, коли Ісус робив деякі вияснення, замість того, щоб спішити на допомогу…
Дивна поведінка Ісуса була часто незрозуміла людському розуму.
Ця частина цієї історії нагадує і наше життя
Адже і ми бажаючи, щоб було все та відразу, ще й вимагаємо, щоб все було по нашому… А коли ж ні, то обурюємось, доказуємо свою правоту. Десь цим хочемо показати нашу зацікавленість і не байдужість. Але чи завжди така поведінка була на користь, навіть, якщо було досягнуто бажаного результату різними маніпуляціями та хитруваннями?
Батько любив свою дочку, але продовжував довіряти Ісусу
Мабуть найбільшим ударом для батька було те, що посланець сказав, щоб більше не турбувати Учителя, бо дочка вже вмерла. Почути таку новину на фоні великої радості уздоровлення якоїсь старої жінки?   Ось саме в такій ситуації залишитися вірними Богові? Коли вже все втрачено, коли всяка надія вмирає, коли всі твої старання виявилися марними… що тоді залишається нам?
І в нашому житті було щось подібного:
коли комусь краще повезло, ніж тобі,
коли ти був дуже близький до мети, але по вині інших ти тепер безпорадний,
коли радість іншого тобі приносить смуток…
Ось тоді дехто вдається до нарікань, пошуку винних, вияснення про можливі кращі варіанти, нервує і навіть впадає у гнів, а дехто і проклинає щастя іншого….
На превеликий жаль, мало хто залишається у спокої і далі продовжує вірити Богу, визнаючи, що те, що сталось – так мало бути і приведе до кращого.
Одного віруючого чоловіка запитали невіруючі: “Чим він займається в житті?” Він відповів, що ціллю його земського життя є вірити Богу. Ті засміялися. А з часом зрозуміли наскільки це важливо, відповідально і нелегко.
Адже самої віри не видно, але видно по житті чи вона без віри чи віруюча.
Вірити нелегко… але дуже потрібно.
Якщо перестанемо довіряти Богові, тоді наше життя перетвориться у пустоту, яку не можна буде нічим заповнити! Хоча у нас можуть бути чисельні докази правоти і пояснень, що саме так має бути, як ми хочемо, але не інакше. Але це все людські поняття, людське бачення. Саме це бачення в історії мало піднесення до величі і захоплення, потім стало причиною до кризи і до знищення.
Лише ті, що вірили – зробили перші кроки в житті, і ті, що продовжували вірити зуміли продовжити своє життя після падінь.
Уявіть лишень собі, коли би батько дитини поступив так, як деколи ми поступаємо при невдачах. Махнув би рукою і пішов геть, нарікаючи на вчителя… Ось продовження історії не було би і на цьому все скінчилось. Так би скінчилось, як скінчилось у наших недокінчених справах.
Може у тебе кінець, але в Бога – це лише половина шляху
Слова учителя: “Не бійся, тільки віруй, і буде спасенна вона”. Дають надію … адже це слова самого Бога, того, що дає і забирає життя. Вірити Богові до кінця! Не задля того, що вийде так, ми хочемо, як би дехто хотів цього, але вірити з довірою в Його Милосердя, що приготувало нам те, що око не бачило і вухо не чуло….