Дорогі браття і сестри у Христі, ми сьогодні робимо другий крок наближення до святого Великого посту. Згадуючи притчу, яку залишив для нас Ісус Христос, можемо пригадати своє духовне життя, свій внутрішній світ, своє ставлення до Бога…
Отож, двоє віруючих людей прийшли у храм на молитву і відкрили свої серця Богові. Із тексту молитви можемо відразу зрозуміти, що їхнє життєве становище було різним і по-різному вони його бачили, по-різному представили його перед Богом.
Ми також приходимо до Божого храму і також молимось. Хоч ми і всі рівні перед Богом, але можемо по-різному сприймати наше життя і по-різному представляти його перед Всевишнім. Саме тому не вартує займатися порівняннями у духовному житті: хто кращий чи гірший, хто більше вірить чи менше, у кого молитва сильніша і т.д. Ми всі особливі і не слід дивитися на інших, адже Бог слухає саме тебе.
На молитві дехто закриває очі, щоб заглибитися у середину свого внутрішнього життя. Закриває свої зовнішні фізичні очі, щоб відкрити внутрішні духовні очі і побачити те, що фізичними очима не побачиш.
У час Великого Пасхального посту ми маємо нагоду увійти у середину свого духовного життя і для цього нам потрібно обмежити себе у зовнішньому баченні: це означає змінити свою увагу від життя інших людей на життя своє, обмежити себе у цікавості в тому, що роблять інші, а натомість збільшити інтерес до того, що робиш Ти.
Пізнання себе – це дуже делікатний момент у житті, що веде до пізнання Бога
Зустріч із собою починається ще в далекому дитинстві, коли ми досліджували тіло своє, а потім досліджували свій довколишній світ. Далі мав бути етап пізнання свого внутрішнього світу. Якщо, хтось не пройшов цей етап, то далі залишився на рівні дитини, яка цікавиться іншими, а не собою, яка бачить лише зовнішній світ, а не заглиблюється у духовний. Такі люди можуть багато розказати про інших, а про себе нічого. Це стається не тому, що не хочуть, а тому, що не знає самі себе. Відповідно у таких людей і духовне життя залишилось на рівні дитини, яка тільки бачить у церкві все, що видно фізичними очима, а очі віри закриті. Така людина не може духовно вознестися до Бога, лише тілесно відчуває присутність чогось незвичного, найгірше, що її внутрішнє життя пустує, а духовне життя зводиться лише до зовнішніх побожних практик, які перед Богом, як видно із притчі, не мають оправдання.
Правдиве пізнання себе відкриває у людині правду про себе.
Саме в цій правді людина бачить природній порядок як у внутрішньому житті, так і в зовнішньому, тобто у суспільному.
У цій правді є відповідь на запитання: чому живу? Яке моє начало і кінець? Хто є інші?
Відкривається правдивість своєї людської природи і потребу у Божій природі. Смиренність, любов і внутрішня свобода наповнюють серце правдивої (праведної) людини.
Монахи первісної Церкви розпочинали дорогу духовного зростання від пізнання себе і своїх пристрастей в першу чергу, тому що шлях до Бога веде по бездоріжжі й манівцях, через розчарування та невдачі, духовні кризи і людські конфлікти. Це не наші чесноти відкривають нам Бога, а наша слабкість, наші пристрасті, хвороби, а навіть наші гріхи. Ласка Божа очищує нас від скверни через покаяння.
Саме тому, коли ти пізнаєш себе і входиш у своє серце, то там і народжується твоя неповторна молитва, у якій є виражений твій внутрішній стан, твої правдиві потреби і твої істинні прагнення. Із кожним роком нашої зрілості наша молитва буде змінюватися, навіть, якщо обставини життя залишаться ті ж самі.
Хай Бог благословить на наш духовний зріст, на наше пізнання правди про себе, на наше наближення до Істини, визволить нас і приведе до вічної радості!
Амінь?