Священик після йорданського освячення води у храмі відвідував сім’ї, благословляючи їх святою водою та спільною молитвою. В одному помешканні сталась дивна, але звичайна історія.
За звичаєм після входу у дім і короткої молитви священик у супроводі господарів почав робити обхід по всьому дому, благословляючи його. Господар тримав свічку, господиня посудину із водою, дитина ікону, а священик, тихо шепочучи молитву, звершував священний обряд. Несподівано служитель зупинився перед бічними дверима у коридорі і взявся за ручку, щоб ще й туди зайти і поблагословити.
Господар і господиня відразу запротестували, а за мить їм стало якось ніяково перед священнослужителем. «Там не прибрано» – ледь розбірливо пояснила господиня. І всі продовжили обхід дому. По закінченні духовний отець мав сказати проповідь і почав звичними вже словами як це робив у кожній хаті: «Спасибі, що дозволили увійти до вашої оселі, бо як кажемо у молитві, із входом священнослужителів входить Сам Господь Бог із Своїм благословенням. … Спасибі, що пустили Христа-Спасителя до вашого дому … щоправда ….»  далі була пауза, яку за мить загадково розірвав «…. щоправда не всюди» і таємничого посміхнувся … всі перехрестились і також посміхнулись, кажучи: “амінь”.

У духовному житті часто трапляється, як у сімейному. Є такі місця життя, де ми залюбки запрошуємо інших, щоб там увійшли і втішилися нашою красою, охайністю, достатком, порядком. Є місця, які ми приховуємо від інших, щоб людей не засмутити і себе в незручне положення поставити.
Прикро, коли ми щось приховуємо від Бога, вдаючи, що від Нього щось приховаємо.
Прикро, коли ми у своїй душі творимо ті закриті кімнати наших криз і духовних ран, обходячи їх і не пускаючи дути нікого.
Прикро, що ті кімнати залишаються закритими роками, прикро, що дехто втратив надію, що вони стануть частиною життя, де також зійде Боже Благословення.

От цікаво, чи наступного року відкриють ту кімнатку чи скажуть знову: “тут не потрібно…”?

Сказав Господь: “Не здорові потребують лікаря”