Одного прекрасного вечора злетілись ангели-хоронителі і почали між собою розмову. Цього разу тема була особлива, це стало зрозуміло із запитання ангела ще малодосвідченого:
“А чому ж наші люблені люди не ходять чи перестали ходити до церкви?
І кожен ангел по черзі почав ділитись своїми спостереженнями.
Виявилось, що є такі, яких ніхто не запросив до церкви і вони далі чекають на те, щоб хтось дав поштовх.
Комусь наговорили багато чого поганого про церкву, а в додаток порадили ще одне: не приходити ніколи, щоб самому не постраждати, як це перепало їм.
Ще одні відговорювали інших, бо розчарувались в тому, що у церкві не знаходять те, що очікували для себе мати. Наприклад: винагороду якусь, увагу, славу, керівництво і т.д.
Ще хтось: “бо стало скучно чи не зрозуміло, самотньо, а може – занадто строго. Дуже багато вживаються вислови: «не можна», або ж інші, що починаються із “не”.
Хтось ще додав: “ми не знайшли себе, не отримали заспокоєння душі чи підтримки в труднощах”.
А дехто із активістів церковного життя зітхнув: “в один момент мені увірвався терпець, бо змучився все на собі тягнути і ніякої віддяки взамін”.
А іншим з активних прийшла в голову цікава думка: “перестану ходити, і най тоді побачать наскільки я важливий! Ось, так будуть краще мене цінувати!”.
Дехто сховався за ширму зайнятості і заклопотаності у сім’ї чи на роботі.
У когось з’явився “дух недостойності” бути у Святій Церкві.
Хтось щось взнав чи просто слухи донеслись про якійсь злодіяння між церковними приближеними, а почуття справедливості так заполонило його серце, що єдиним виходом із цієї ситуації було те, щоб піти геть. Очі не бачать, то й серце не болить.
Інші гадали, що вони потрапили в ідеальне середовище святих, а коли зазнали образи від тих “святих”, то не змогли простити чи не змогли стерпіти такого відношення, а може просто не уміли.
Коли всі ангели закінчили викрикувати свої причини, то після якоїсь тиші досвідчений ангел сказав, зітхаючи: “А у моєму випадку поганий приклад священнослужителя допоміг зробити швидкий крок до давно очікуваного….”
Деякі ангели, особливо молоді, відразу обурились: “Як «очікуваного»? Що ти таке говориш?”
Після галасливого шуму, продовжив: “я запримітив, що як моя підопічна душа не могла реалізувати себе ніде і прийшла до церкви, шукаючи допомоги. З часом вона себе проявила і мала якесь задоволення. Народилось багато мрій і з’явились чіткі плани, але для цього потрібно було багато чого змінити. Тоді вона попробувала змінити церкву, зробити її такою, якою би хотіла бачити. Мені спочатку було досить дивно, що хтось приходить до церкви, щоб змінити її, замість себе, та побачив, що наміри були серйозні….але хіба Бога до себе пристосуєш?
відступ
Щира душа мені призналась: всі давно десь в душі вирішуємо, що і як маємо зробити. Спочатку цього просто не зауважуємо і не можемо проконтролювати такі думки. Такі думки затаюються в нас і очікую слушної нагоди.
Така нагода з’являється тоді, коли ми маємо якесь пояснення про нашу відсутність чи наш відхід з церкви.
Як правило, причина повинна бути не в нас, а в інших, щоб всю вину перекинути на плечі інших. Так буде зручніше відповісти тим, хто запитає у нас про нашу відсутність.
Над ранок ангели розлетілись, несучи благословення для душ, яких оберігали від всього злого. Несли благословення від священиків, монахів, простих людей, які постійно моляться: за навернення грішників, за єдність всіх християн, за всіх вірних цієї місцевості. Можливо цього дня сила благословення зійде на якусь душу і вона навернеться…
Лише один ангел не вернувся до своєї душі… вже не було куди вертатися.
Інший ангел прийшов і забрав ту душу. Над ранок душа стала перед судом Божим. а тіло … залишилось холодним… Ангел хоронитель з гіркотою спостерігав, як тіло занесли до церкви. Бачив як душа залишалась за дверима.
Цього разу вже не хотілось шукати оправдовуючої причини, цього разу дуже хотілось прийняти благословення у вічну путь…. Злі ангели не пускали.
Якщо це легенда, то нехай вона і залишиться легендою для нас. Дай, Боже, щоб це не сталось реальністю.