Спомин пам’яті святого угодника Миколая в нашому українському народі твориться в дуже торжественний спосіб. Святий угодник Божий Миколай не був українцем, ні нашим єпископом, але став дуже рідним для нашого народу. Його полюбили як малі, так і дорослі. Навіть за советського режиму цей святий ніколи не забувався і був очікуваним у ніч з 18 на 19 грудня.
Так ще з дитинства прийшло розуміння, що Миколай – це той, котрий приносить дарунки, що творить милосердя. Його ніколи не було видно. І цим святом нагадувалось, що даруунки можна робити і без очікування нагороди і вдячності, без показухи і наголосу на своїй доброті. Вистачало радісного обличчя того, хто отримав.
Так в домашніх церквах, тобто у християнських родинах вчили катихизм із темою: “Робити добро невтомно і без надії отримати щось в компенсацію”.
Нагадуються слова Ісуса Євангелія від Луки 14:12-14:
“Коли справляєш обід або вечерю, не клич твоїх друзів, ні твоїх братів, ані твоїх родичів, ані сусідів багатих, щоб часом і вони також тебе не запросили й не було тобі відплати; 13 але як справляєш бенкет, заклич убогих, калік, кривих, сліпих. І ти будеш щасливий, тому що вони не мають, чим тобі відплатити, – тобі бо віддасться в день воскресіння праведних.”
Щоб сповнити ці слова потрібно повірити Ісусові, потрібно повірити в силу доброти, яка зворушує серце людини і торкає його глибини.
Таких, хто почув слова Ісуса і повірив Йому є багато в історії християнства, серед них є св.Миколай. Це був єпископ, що допомагав за життя в таємний спосіб людям. Він не хотів ні слави, ні пошани за його жести доброти – він хотів сповнити Божу волю. Бог хоче, щоб ми допомагали один одному! Хіба такого пояснення для нас християн недостатньо?
Світ тягнеться до “показухи”
Щоправда про творення таємного добра зараз щораз менше говориться, бо масс-медія скеровує всю нашу увагу на “сценічне добро”, яке чомусь завжди пов’язане із матеріальними цінностями, із яскравими ефектами.
Щоправда такі “доброчинності” є одноразовими і не мають продовження. Чому?
Мабуть на це питання може відповісти кожен, хто відчуває за собою такі одноразові і галасливі “добрості”.
Та все ж тут потрібно дати інше запитання: “Що з цього буде? Що хочеться цим досягти?”
Правдиве добро воно завжди тихе і не галасливе, але постійне.
Щось подібно до батьківського добра, що дарується кожний день року і не чекає на якісь дні, празники, нагоди. Таке тих і постійне добро дає плоди: вихованої в любові дитини.
Як бути тоді із дарунками в особливі дні?
Якась ситуація, яскравий день та інше можуть стати нагодою для початку творення постійного добра, що буде мати продовження.
Для цього потрібно мати віру, бо саме віра впливає на постійність, негаласливість.
Ось так твориться добро із вірою – тобто постійно