Деколи важко згадувати минуле, але коли його не пригадаєш, то може статися так, що не зрозумієш теперішнього. Я прожив своє життя і дійшов до глибокої старості. Багато досягнув, вийшов у люди, виліз з бідноти. Є діти, онуки. Думав, що життя уже за плечима, і прожите воно гідно. Гадав, що можна вже і спочити. Останні події вказали, що це не так.
Нещодавно мій син відмовився зі мною просто поговорити, вказуючи, що він дуже зайнятий. Я образився, було гірко… Та згодом пригадав, як я відмовив йому у розмові ще у дитинстві,… і це було не раз.
Іншим разом прикро було чути від сина слова: “Ти нічого не розумієш. Мовчи і слухай, що я тобі кажу”. У мене виступили сльози за таке приниження…. З часом мені це перейшло і я пригадав, що самі ці слова були моїми тоді, коли ми сперечалися.
Я тепер не дивуюся, чому моя дочка є нетерплячою до мене, чому ставиться холодно і часто зовсім байдуже. Я пригадав, що коли була маленькою, то все скидав на плечі жінки, а сам втікав з хати. Скажу відверто не мав терпеливості, а тепер, виходить, що моя черга залишитись одиноким. Жорстоко, але мабуть – справедливо.
Хоч деколи виступають сльози і важке зітхання: я ж для вас, діти, все робив, працював на вас ціле життя. Я ж хотів вас забезпечити всім. Виступають сльози, але коли подивлюся довкола, то бачу, що я теж всім забезпечений. Але чогось все ж таки бракує…
Бракує простої уваги …… і розуміння…..