[1]
Наближалось Велике свято і вся сім’я приготовлялась до цього торжественного дня. Маленька дитина ще з самого ранку, пам’ятаючи слова священика, що в центрі кожного святкування завжди має бути Ісус, у молитві пообіцяла, що буде більше часу приділяти молитві і пам’яті про Ісуса.
Як тільки вона промовила ці слова, то відразу почула голос молодшої сестрички, яка раптово прокинулась зі сну і чомусь заплакала. Молитву треба було перервати і спішити до сестрички, бо батьки мабуть вже готували сніданок.
«Ок, я тільки заспокою сестричку і вернусь до молитви» – подумала вона. Як тільки дитинка затихла, до кімнати увійшла мама. «О, ти вже прокинулась? Як це добре … Тепер вмиватись і ми з татком чекаємо тебе. Сподіваюсь ти вже помолилась?» тихо прошепотіла мама і зникла заклопотана у сутінках коридору.
Дочка хотіла щось відповісти, але сестричка спала і мама спішила, то тільки, кивнувши головою, спокійно пішла вмиватись.
«Ісусе, я вмиюсь швиденько і вернусь, запалю свічечку і … побуду з тобою. Обіцяю.» – впевнено сказало дівча.
Але не так вийшло, як обіцялось. Мама відразу після вмивання ще раз пригадала про потребу в допомозі на кухні. «З однієї сторони це було забавно бути з мамою і татком, вони дуже весело працювали разом, але я ж обіцяла бути з Ісусом. Священик так і казав: “якщо ми приготуємо своє серце, то обов’язково відчуємо присутність Бога”. А я так хочу відчути, що Ісус є дуже близько!» – так продовжувались роздуми малечі.
До цих роздумів дитина поверталась дуже часто. Адже то татко, то сестричка, яка до того всього ще й трохи прихворіла, то мама, то всі разом просили про допомогу, але й то так було видно, що малих дитячих рук було потрібно. Навіть не рук, а просто побути поруч і просто дивитись, слухати, усміхатись. Тому дівча інколи сама питалась, чи щось потрібно ще зробити. Інколи просто підходила і обнімала когось, особливо сестричку. День швидко минав і ніхто з батьків навіть не думав про спочинок. Адже свято вже надходило, а незавершених справ було багато. Батьки цілий тиждень працювали на роботі, а діти були хто у в школі, а хто у дитсадку, тому все відкладалось на останній день.
Місце молитви теж не залишилось поза увагою: рушники, ікони, свічки… все мало бути в порядку. Але це не дуже приносило радість, бо свічка так і не була запалена, і місце молитви так і не було заповнено, як було обіцяно ранком.
Так прийшов вечір, всі змучені стали на коліна до вечірньої молитви.
«Нарешті!» подумала маленька молільниця і, неввагаючись, відразу почала молитву, шепочучи: «Ісусе, прости, що я не дотримала своєї обіцянки. Я не приготувала свого серця, щоб Ти увійшов до нього, я дуже хотіла відчути твою присутність. … але … я дуже хотіла, щоб все було по-іншому… чесно…» тут похилилась голова, покотилась сльоза, настала тиша…
«Ісусе, дякую тобі!» – обірвав делікатну тишу голос матері. «Дякую тобі, що ти пам’ятав за нас сьогодні і був з нами цілий день»
«я правильно почула: «з нами цілий день»? То, Ісус вже був тут? А я, а я його не побачила, не відчула… ох, як їм повезло… це мабуть тоді, коли я то одному помагала, то іншому…» – так мучилась в роздумах старша донечка.
«Ісусе, дякую тобі!» – пролунав голос батька. «Ісусе, ми дійсно потребували Твоєї допомоги і ми це відчули, ми дуже дякуємо Тобі, що Ти є між нами»
«як це: «Ти є між нами»? то, значить Він ще є, значить я ще можу Його зустріти? Де?» – далі не давали спокою думки.
«Ісусе, дякую» – нарешті ледь вимовила маленька сестричка і схилилась на груди старшої сестрички, а ніжні руки батьків сплелись в обіймах довкола обох донечок.
У цю мить серце дитини наповнилось радістю і теплотою: «Як добре! Як мило! Ісусе, Ти ще тут ?»
Всі присіли на підлозі. Тато не зводив милого погляду від старшої дочки. Це було дуже дивно. Мама час до часу дивилась то на ікону, то на старшу дочку. А ще було дуже зворушливо бачити, як молодша сестричка засинала в обіймах молодшої.
Мама прошепотіла: «Сьогодні вранці ми були дуже зажурені з татком. Справ було багато та ще й різні непорозуміння згадувались, ми ледь не посварились напередодні великого свята. Як тільки я зітхнула в думках до Бога про допомогу, то почула плач твоєї сестрички і це для мене був останній удар, бо мати часу для вас двох сьогодні я вже не мала. Це мене доводило до відчаю. Я дійсно не знала, як бути. Але, коли у відчаї увійшла до кімнати, то побачила, як ти з любов’ю опікуєшся сестричкою. Ти мені нагадала Ісуса, як Він схилявся над хворими. А далі було чудо. Ні, було багато чудес. На кухні ти розвеселила мене і татка, нам допомагала цілий день і більше того, ти давала нам приклад – нагадувала про молитву. Ми чули, як ти шепоче щось час від часу, починаючи «Ісусе…» Вибач, але мушу тобі признатись. Ми з татком цілий день в тобі бачили Ісуса. Не знаю, як би пройшов цей день, якби сьогодні Бог не послав тебе такою. Ми тебе не впізнавали. Ти сьогодні була особливою, ти дуже нагадувала нам Ісуса»
Татко своїми міцними руками взяв двох дітей і відніс до ліжка. Благословив і поцілував обох. І ще раз сказав: «дякую, Ісусе»
“Ісусе, то ми були разом?”
[2]
Слухати розповідь можна тут: