- Духовні роздуми - http://www.rozdum.org.ua -

Юнак, що шукав, знайшов і відкинув 

[1]

Ми потребуємо перемін. Хто з нас не потребує перемін?
А якщо би нас все було безтурботно, не було би труднощів і кожна забаганка би виконувалась в одну мить?

Інколи ми ми кажемо, що ми хочемо спокою, але хіба це не бажання переміни? Так, ми кажемо, що хочемо, щоб було завжди так, як є зараз, але хіба це вже не вияв невдоволення минулим? Хіба це не є бажання того, щоб воно не повторилось у майбутньому, хіба це не є бажання переміни!?

Так, ми завжди хочемо якоїсь переміни. Це є в нашій людській природі – стати учасником перемін. І це вже наш вибір активними чи пасивними, у кращу чи у гіршу сторону. Іноді вони різкі і швидкі, а інколи повільні і ледь помітні. Завжди залишається відкритим питання: як ми сприймемо цей виклик до переміни?

Історія людства знає одну особу, яка теж пропонувала переміни, до них заохочувала, вказувала шлях до їх осягнення і більше того – запевняла, що у такий спосіб можливо осягнути щастя, щастя непроминаючого, вічного.
І це не були пусті обіцянки, це були слова, які мали підтвердження відразу. Бо кожен, хто був з Ним, відчував щастя. Зустрівши Його, ким би ти не був, хотілось перемін. Біля Нього тихо народжувалось бажання у серці людини, змінити себе і бути подібними до Нього. Це захоплювало.

Ним захоплювалися.
Ну так, як же Ним не захопитись, коли Він такі речі говорив, що дивували всіх. На найболючіші питання Він відповідав дуже просто, але водночас чим простішою була відповідь, ти складніше чомусь було її прийняти і втілити у життя.

Юнак, що шукав щастя, знайшов і відкинув 
Так сталось із одним юнаком, котрий, як і всі молоді люди, бажав осягнути щастя, відчути його у повноті і ніколи не позбутися його. Було дуже дивно адже він мав усе, але серед того всього було відчутно, що щастя він не відчуває.
Може злидні його спіткали? – сказав якийсь сліпий жебрак. Та, ні – відповів його товариш, – на ньому шикарний одяг, манери поведінки, як багатої людини.
Може його турбує совість? – дехто  з обережністю сказав. Та ні. Усі заповіді він виконував та ще змалку про нього всі говорили: “він ангел”.
Але, коли би вам вдалось заглянути йому в очі, то ви побачили лише якусь неясність, його очі постійно повторювали: мені чогось бракує.
Хто знав його змалечку, той не раз зітхаючи казав: “Так не було завжди, ми знаємо його дуже щасливою дитиною”
Непомітно настав час, коли ні батьки, ні друзі не змогли заповнити його порожнечу душі. Навіть знатні мудреці жодною високою наукою не змогли йому допомогти. Вже не згадуючи про часті відвідини свого храму.
Було боляче дивитися на того, що все посідає, але в цьому радості немає.

Блукаючи вулицями міста, він побачив групу людей, було видно з далеку, що там панувала особлива атмосфера. Усі були життєрадісні і спокійні, але те, що вразило найбільше це очі. Їхні очі були світлі і всі вони були звернені в одну сторону лише на одного чоловіка.
Хотілось і самому глянути не лише на Нього, а у Його очі, але щось таки не давало зробити цей простий, але відважний жест відкритості. Натомість відкрилися уста. Звичні слова, звична безнадійна інтонація і звичні відповіді: так молюся, заповіді знаю, ще  змалку їх …  І знову цитати із Святої Книги і заповіді, але це все вже пройдений варіант… все це не функціонує … Це щось не те, що мені потрібно.
Вже хотілось йти, але цей Чоловік почав говорити те, що ще не чув ніколи і ні від кого.
Роздати все ?
Як це роздати, щоб бути щасливим? Хіба щастя – це не тоді, коли ти маєш і маєш багато?
І рушити вслід за тобою? Як піти, залишаючи усіх і все?
Ще й до того всього втратити свободу, ідучи там, де хочеш ти іти?
Завжди все було навпаки!

Усі притихли і затамували подих. Було відчутно трепет багатьох сердець – тут і в цю мить вирішується доля.
Учитель стояв і лагідно дивився на молодого і красивого Юнака, юнака з опушеними очима. Усі чекали на це слово: “Так! хай станеться по твоєму слову!” Усі чекали та сплеск радісних емоцій. Але ніхто не посмів натиснути на юнака. Учитель теж мовчав.
Цю тишу неочікувано перервав шурхіт ніг, що кволо переставлялися, віддаляючись від натовпу. Тінь з образом похиленої голови, поступово віддалялась. Настала неприємна атмосфера і Учитель дав пояснення: “Важко багато увійти в Царство Боже…”
Почувши ці слова, один старець підійшов і вклонився перед Учителем: “Це був мій син, якого я любив і далі люблю більше за все на світі. Йому змалечку віддавав усе, щоб він не мав ні в чому потреби. Ми з жінкою відмовляли собі всьому. Усі його бажання до останніх його фантазій були виконані. Я бачив радісну дитину, але тепер я нічого не розумію.  Мій син, маючи усе, став ніким, ніяким.”
Батько несміливо глянув в очі Учителя і мабуть  в перше в житті відчув себе сином. І як би це дивно не звучало: він відчув себе сином! Бо відчути себе сином можливо лише перед тим, хто дивиться на тебе як батько, бачить набагато більше ніж інші, бо знає тебе і знає, що дійсно тобі потрібно. У серці батька було відлуння: “Сину мій… ”
“Я не був добрим батьком… Тепер я знаю, що бути добрим батьком – це не обов’язково давати щось дітям…  Обов’язково вказати їм шлях, шлях до радості! Обов’язково пройти разом шлях кожної трудності, щоб дійти до розуміння, що “краще давати ніж брати”.

Шлях до Божого Царства є дуже простий, де маючи мало, віриш, що все решта додасться ближніми, якщо будеш із ближніми.