Боже, я не розумію Тебе …
Ти наділив мене розумом, і це цей розум не спроможний Тебе зрозуміти.
Не розумію, чому так у світі все влаштоване.
Не розумію, чому у світі все так діється.
Не розумію, чому люди так живуть.
Не розумію, чому ти так ставишся до людей.
Не розумію, твою волю і твої настанови.
Не розумію життя та всього, що твориться в житті.
Не розумію навіть себе та тих, хто довкола мене.
Не розумію, чому я не розумію.
Не розумію, хоч і шукаю пояснення. Деколи знаходжу відповіді на свої запитання і дістаю спокій, але не надовго, бо інші незрозумілості мене непокоять.
Боже, дай мені розуміння! Дай, щоб серце моє заспокоїлося і, щоб не мучив би я себе своїми запитаннями, що постають у мене.
Господь терпеливо слухав і мовчав….
– Не розумію, дійсно не розумію… чому мовчиш? Поясни мені… якщо мене любиш, то дай мені розуміння!
Господь далі терпеливо продовжував мовчати.
А моїй терпеливості прийшов кінець.
– Ну, як же можна бути з Тобою, як можна виконати те, що ти просиш, як можна служити тобі, коли я Тебе не розумію?
Сказавши це, піднявся від місця молитви, в цю мить якийсь вітерець доніс: «Віруй!»
– «Віруй?» – і це все?
– Ага… це все, що потрібно, щоб бути зі Мною, щоб виконати Мою волю, щоб служити Мені, і щоб любити мене всім серцем, всією душею і всією силою своєю…
Вірую….
Віруй … це також допоможе тобі, любити ближнього.
Хотілось відразу пояснити, що я: Вірую!… але за якусь мить у серці моєму з’явились слова: “поможи моєму невірству…” – і уста мої прошепотіли ці слова.
Знову повіяв лагідний вітерець, але цього разу не приніс жодного слова.
Натомість до серця мого повернувся дивний спокій і дивне відчуття присутності … Його.
Господь не хоче від нас розуміння, хоче віри. Коли буде віра, тоді і прийде мить просвічення, мить яка дасть нам знання, можливо навіть без розуміння…