[1]
Прийшов Ісус в у місто і побачив сліпого, що був сліпий із народження.
Життя сліпого просте. Сидиш при дорозі і просиш милостиню, тобі дають і ти живеш з цього. Тобі співчувають, жаліють, що ти не такий, як всі, а дехто принизливо докоряє, мовляв – це за гріхи батьків, або особисті переступи Божих законів. Життя просте: сидиш, прислухаєшся до слів людей, до дзенькоту монет.
Того дня замість співчуття чи докору, і замість звуку падаючої монети було чути дивну розмову чужинців про якісь «діла Божі» і як хтось плюнув на землю.Добре, хоч на землю впало, а не на простягнуту руку чи обличчя. Приниження – це вже звичне діло для каліки жебрака. Що ж може і дійсно правда, що потрібно відпокутувати гріх батьків, або ж особистий гріх. Але коли ж сліпонароджений міг згрішити?
Тому потрібно було зробити зауваження в сторону невихованих проповідників. Щось типу: “але я не просив слини? І якщо вам хотілось би плюнути, то можна це було зробити в іншому місці”.
Сліпий цього не зробив.
Наступним жестом приниження – було насміхання із бідного жебрака.
Учитель тих учнів змішав ту слину і землею, дорожнім порохом. І що ви думаєте? Він вимастив обличчя того сліпого, особливо окреслюючи місце, де мали би бути очі. Стало навіть, якось смішно. Але не можна насміхатися із бідних калік! Тому виникли думки осуду: як він посмів це зробити? Як посмів ставити на сміх бідного каліку?
Той сліпий чисто втратив почуття гідності.
Він міг захистити себе, кажучи: «добре, я розумію, що я каліка, але зі мною не можна поводитися так! І навіть, якщо я не бачу себе, але все рівно мені це неприємно. І взагалі калікам потрібно допомагати, а не принижувати їх»
Сліпий далі мовчав і нічого не говорив.
Може він і не зрозумів, що з ним діється, а може вже до всього звик.
І на кінець Ісус промовив до сліпого: “Іди, вмийся в купелі Силоамській”.
Ну, це вже не можливо було витримати. Як це йди?
Йти таким вимащеним через ціле місто? Йти у такому вигляді до храму? Це називається: перегнути палку! Це дійсно вже забагато! Ну, вже в ніякі рамки не входить: ні етики, ні культури, ні елементарної поваги. А ще про якість там діла Божі говорилося? То, це такі діла Божі? Ні, вибачайте, тут щось не так!
Жебраку потрібно було відстояти свою гідність!
І якщо сам не міг цього зробити, то потрібно було покликати праведних людей: фарисеїв. Вони розумні і можуть, навіть, згідно закону доказати чиюсь неправоту. Сліпий цього також не зробив!
Може він був заворожений, що вже нічого не розумів? А може був просто знищений вщент цими та іншими приниженнями?
Не знаємо … Знаємо одне: він пішов у сторону Силоаму.
Минуло трохи часу і він повернувся, але якийсь незвичний, щось у нього не було як завжди, він чомусь усміхався і чомусь обертав голову на різні сторони, так ніби, щось оглядав.
Але він не міг оглядати, він – сліпий!
Та ні…
він був сліпий…
…. Виявилось, що він зцілився. Бог дав йому зір.
Ох, як добре, що він не образився на Христа, добре, що він не відстоював свою гідність, добре, що він не перечив Йому, а довірився! Дійсно, добре, що він повірив і не пояснював нічого!
А скільки раз Богові ми перечили? Скільки раз Його намагалися переконати і пояснити щось? Скільки раз ми забувалися, що Він є Творець і Датель усього?
Ні, не потрібно рахувати цих зарозумілих докорів і потім докоряти вже самому собі …
Це не по-Божому.
Просто потрібно сказати досить!
Почати вірити і довіряти, хоч дійсно це буває нелегко… і часто незрозуміло…
Нелегко і не зрозуміло?
Може тому, що ми мало віримо?
Мало віримо саме Йому?