Одного разу, почав аналізувати своє життя. Згадав минуле. Ой, яке ж то було минуле…грішно згадати про нього, не то що оповісти. Було все. Коли пізнав Бога, все почало змінюватися.

Багато чого прийшлось позбутися: поганих звичок, рис характеру, поганих вчинків. Натомість з’явилися добрі: часто ходити до церкви, молитися, допомагати ближнім, мати тверду віру в Бога. Гріхи почали відпадати і відходити у минуле. Спочатку звичайно, що було важко, але з часом все стало на свої місця. Це зауважили ті, хто був близько мене. Було приємно чути, коли про тебе кажуть: ти не такий, як всі. Ти особливий. Від безлічі таких компліментів і сам почав думати про себе так само. Я зростав. Не хотілось вже втрачати «марку особливої людини» ні перед іншими, ні перед собою. Не хотілось лукавити нікому.
Пригадую, одного вечора, як завжди, почав думати про минулий день. Це був іспит совісті. Саме у цей час я думав над собою і шукав, що було грішного, недоброго у моїх думках, вчинках, словах. Передумав весь день, і на диво: не було нічого. Потім заглибився у деталі, але все було в нормі. Почалось хвилювання, яке з часом перейшло у спокій. Залишилась приємна думка: прожити день без гріха – це чудово. Легке зітхання і почуття задоволеності.

Чомусь того вечора не хотілось спати, хотілось молитися. Думаючи логічно, покаянних молитов вже не треба було відчитувати. На думці постійно було – день без гріха.

Наступні дні були змаганням за святість. Вже звиклося жити свято і не грішити. З часом відпала потреба над іспитом совісті: ну, і про що думати, коли все і так добре йде! Дратувало вухо, коли дехто закликав до сповіді і ставив обмеження доки можна було причащатися без сповіді, якщо не почувалися у важких гріхах. А я не почувався взагалі у гріхах.

Не раз намагався пригадати щось з поганого, але не міг. Пригадувались старі гріхи і минуле життя. Одного разу, майнула думка: колись був такий, але тепер зовсім інший, колись були гріхи, а тепер просто нема, колись обминав церкву, а тепер в церкві є одним із перших, колись був егоїст, а тепер на думці лише творити добро, помагати іншим. Від такого життя так, хочеться спасати всіх людей, усім допомогти, всіх навернути до церкви… Я тепер не такий поганий, як був колись! Не такий, що встидно аж згадувати. Тепер – лиш пишатися!

Не знаю яким чином, але по закінченні молитви був якийсь незвичний стан. Тоді ж пригадались слова про покору із проповіді священика, що цитував Євангелію, уривок про фарисея: фарисей вихвалював себе і показував свою праведність, а митар не міг підняти очі вгору…і хто з них повернувся до дому виправданий???… істину кажу, хто возвиситься, той буде принижений.

Я заплакав, захотілось висповідатися за фарисейство… відчув потребу у Божій любові, милосерді, прощенні…

Саме того вечора усвідомив як я возвишував себе над самим собою, яким був у минулому і заслуги приписав собі.

Саме того вечора я став митарем; став тим, ким був колись.

Саме того вечора відчув слова: іди у мирі….виправданий.

Досконалі “цього світу” можуть позбутися багатьох гріхів і бути в якісь мірі взірцевими, от лишень через один гріх “ГОРДІСТЬ” можуть втратити все і перекреслити кожну досконалість.

Бог гордим противиться, а покірним дає благодать.