Хай Бог тебе благословить

Пасторальне планування

Видрукувати Видрукувати |« назад

Пасторальне планування[1]

Одного разу, серед групи людей, постала розмова про їхню діяльність, справи та проблеми, яка переросла відразу у суперечку. Все було б добре, як би не заторкнули найболючішої теми, як підсумки і результати. Трудність була у тому, що не могли навіть почати їх робити. Причиною було те: щоб почати робити висновки, найперше потрібно відходити від запланованого, бажаного і очікуваного, а вже тоді порівняти минуле із теперішнім, бажане із отриманим, мріяне із реальним. Так як цього не було, і все полягало в ентузіазмі і спонтанності, то все залишилося на своєму місці.

Мета моїх нищеподаних думок є та, щоб показати важливість і необхідність пасторального планування для нашої Церкви, зокрема це буду намагатися зробити у наступний спосіб, переходячи через теми:

– природня властивість планування

– Божий задум – План спасіння людини

– Розвиток планування у Церкві

– Особливість планування у Церкві

– Планування в умовах нашої Церкви

Пасторальне планування (проектування) – це узгодження діяльності спільноти Церкви, яке виходить від сучасного, беручи під увагу минуле і все для теперішньої та майбутньої пасторальної діяльності, участі у Плані божого спасіння. Кажучи простими словами – це згода жити і діяти разом у Церкві, у конкретних ситуаціях життя… Ця згода полягає не тільки у тому, щоб зійтись, поговорити і скласти план дій, але це щось більше, це те, що охоплює у собі аналіз ситуації, усвідомлення свого покликання і ласка вміння прийняти рішення, яке було б доцільним у даному часі, при певних обставинах та особливому умовах, і діяти, тобто здійснювати задумане.

Природня властивість планування

Думати наперед перед тим, як щось виконувати, мріяти і взагалі, як у нас прийнято казати: “думати наперед”, все це є притаманне людині, яка має намір прожити життя не просто протягуючи дні, але із певним змістом, ставлячи ціль і досягаючи її, цим приносячи користь і собі та іншим. Цікаво зауважити, що наш день складається із певних малих планів, які намагаємось сповнити у міру наших можливостей. Маючи справу заплановану – це означає, що маємо серйозний намір це виконати, а намір це, як кажуть, вже половина справи. А також: хто продумав наперед, той є більш готовим до несподіванок, що можуть трапитись.

Теоретичне обдумування наперед вимагає неабияких зусиль і досить клопіткого підходу. Проведення залежить від приготування, а приготування залежить не тільки від задуму, який також є важливим, але більше від всього від продумування самих дій як це здійснити, що називаєм планування. Тут беремо до уваги не тільки те, що хочемо, але і як це виконати, яких потрібно докласти зусиль і що можемо очікувати.

Тепер бачимо, що планувати щось наперед це притаманно нам людям і свідчить про те, що ми здатні до творчості, оригінальності і головно про те, що маємо здатність міркувати і думати наперед. Чому планування все ж не є бажаним для багатьох? З якої причини плани є радше обмеження а не поміч? Та все ж чому програмування частіше опускається ніж використовується? Ці та інші питання спробуймо розглянути у наступних рядках. Найперше запрошую до роздуму над плануванням у Божих діях.

План спасіння людини

Не раз ми зустрічаємо такий богословський вислів як План божого спасіння людини.[2] Знаємо, що після упадку перших людей, Господь не залишає їх, але обіцює свою допомогу б поверненні гідності перебувати у Його ласці. Ця допомога є неодноразова, не раптова, але є такою, що ми називаємо її – Історія спасіння. Господь здійснював, і далі продовжує, спасіння людини у певний послідовний спосіб, немов справді план. Якщо читатимемо Біблію, то побачимо дуже виразно цю нитку послідовних дій Бога, – це ми називаємо Божою волею, і часто кажемо: так Господь задумав, спланував. Дуже цікаво, що людина дуже довіряє цьому Божому керуванню з причини Його авторитету, або ж від досвіду, що все те, що Бог запланував, так стається і виходить на краще.

Ісус Христос, будучи на землі як справжня людина, також чинив все обдумано: мав цілі і засоби, щоб їх реалізувати. У Його діях також відчувається певна послідовність, ніби все було запрограмоване до дрібниць. Нічого зайвого і все доречно, починаючи від Благовіщення і закінчуючи п’ятидесятницею. Такому лише подивляти.

Апостоли, в свою чергу, намагалися зберегти цей дух. Це видно із старання у єдності у місійних проповідях, і далі, у підтримці християнських спільнот через вказівки у апостольських листах. Із часом, коли церква набула іншого способу життя більш структуралізованого, відповідно змінилось і спрямування пасторальної активності: поряд із місійною діяльністю на нових теренах, у християнських спільнотах виникла потреба єдності, щоб разом вирішувати проблеми (так виникли собори), мати певну ієрархію вищого рівня, об’єднання у більші спільноти, які назвуть митрополіями, патріархатом і т.д. Як бачимо, хоч часи змінювались, але цей характер планувати і досягати був зажди присутнім протягом цілої історії. Особливо це чітко викристалізувалось і розвинулось у церквах латинського обряду, і взагалі, на цілому Заході. Це пояснюється тим, що на цих територіях швидше і виразніше прийшла культура модернізму, яка принесла із собою певні зміни у суспільному, а також у церковному житті. Одна із характерних речей – це методологічний підхід до процесів катехизації, місій, еклезіології, пасторальної праці.

Характеристика теперішнього часу потребує того, щоб до людини говорили її способом думання таким, який є тепер. Неважко зауважити, що теперішня людина, щоб добре діяла, мусить все собі запланувати наперед і продумати спосіб діяльності. Різкий брак часу вимагає, щоб все було якнайкраще продумане. Тому у сьогоденні Церква досить активно взялася за пасторальне планування: ставити цілі та їх досягати. Собори, енцикліки, рішення Папи, пастирські листи, і все, аж до парохіальних нарад, показують нам певну послідовність і сукупність дій церковних спільнот.

Особливість планування

Пасторальне планування, як і кожне просте планування, складається із звичайних елементів, але із певною особливістю, про яку вже згадувалося попередньо. Мова йде про те, що наша діяльність не є простою, але має безпосереднє відношення до Божого плану – спасіння людини. Тому наші дії мають мати першу мету – спасіння людини.

Спасіння людини є для нас центральною і провідною метою, до якої скеровані наші дії. Спасіння, що звільнює нас від гріха і дає нове життя. Воно сповнюється у Ісусі Христі, у Його Таїнстві відкуплення. Є даром для людини і без її на то заслуги. Цей дар закликає нас до вільної і відповідальної відповіді на поклик Христа. Досягає людини “через” і “у” спільноті. Розвивається в часі, тобто у розумінні “вже” і “ще ні”. Христос нас спас, і зробив все для нашого спасіння і це все даром, лише залишилось дати відповідь: свідому, особисту і зрілу.

Виходячи від таких розумінь спасіння тепер можемо відчути, який характер і конкретне спрямування має мати наша діяльність. Зупинемось трохи детальніше на цих вище перечислених особливостях.

Найперше потрібно усвідомити, що перше місце завжди належить Христові. Він перший полюбив нас і першим розпочав план спасіння, ми ж лише продовжуємо Його справу, входячи самими у цей план. Тому наша відповідь на довіру Христа повинна бути свідома того, що ми є слугами Його і, на Його приклад, так як Він, ми покликані до служіння людям, співпрацюючи у Плані спасіння(пор. Ів.20.21, Мат.28,19-20). Усвідомлення цієї фундаментальної речі, допоможе нам зрозуміти, що наші дії у служінні не повинні виходити із власної користі чи користі когось іншого, про егоїзм чи щось подібне взагалі не може бути мови. Бо всяка слава, честь, і поклоніння належить Отцю і Сину, і Святому Духові. Роздумавши над джерелом і Господом Спасіння перейдемо до того, у який спосіб воно здійснюється.

Було сказано, що це є дар. Дар, який закликає нас до вільного вибору прийняти або ж відкинути. Слідувати за Христом, прийняти Його спасіння можливо лише добровільно та з почуттям відповідальності. Спасіння Христа стається над людиною вже, але все ж потребує продовження, спів дії людини, те що ми називаєм наслідуванням. Тому людина має також докласти зусиль, щоб після прийняття Христа і Його Спасіння витримала і залишилась вірною. Це здійснюється не відразу, а поступово, переходячи ряд випробувань та досвідів і доходячи до зрілої віри у Христа Спасителя і поряд із тим, те що Східна Церква називає обожествлення, тобто “перетворення і повернення до первісного дару бути богоподібним і зростати в Бозі”.[3]

Цей шлях віри людини проходить у церковній спільноті, серед інших, що мають таку саму ціль. У церкві ми віднаходимо усі середники до спасіння, які кожний вірний має право отримати і користати із них на своєму шляху спасіння. Таким чином особиста зустріч із Господом набуває глибшого значення, тобто християнин відчуває потребу у іншому, щоб отримати допомогу і також, щоб послужити іншому. Таке відчуття взаємопотреби полегшує розуміння, що значить бути частиною містичного тіла Христа, тобто Церкви.[4]

Сподіваюсь, тепер зрозуміло, чому пасторальне планування досить таки відрізняється від будь-якого іншого як своєю надприродною метою, так і способом виконання цього плану.

Планування в умовах нашої Церкви

Зараз спробуймо побачити саме планування на прикладі нашої Церви і в наших умовах. Роблячи загальний аналіз, можемо побачити досить цікаву і партикулярну ситуацію, у якій знаходимося.

Перше, що приходить до уваги, це наша історія у якій можна побачити неповторність кожного періоду життя нашої Церкви, і навіть сучасність змінюється досить різко на очах. Це свідчить про те, що маємо схильність не затримуватись у постійності, а переживаємо постійні переміни. Під впливом географічного положення нам досить важко сказати хто ми насправді є чи східні, чи західні, адже географічний центр Європи знаходиться на Україні. Стосовно традиції, яку перейняли від Сходу тепер бачимо, що від неї витворився свій Український обряд, Українська ікона, Українські напіви та інше. У самій релігійній літургійній практиці можемо зауважити цікаве поєднання східних і латинських практик. Ще можемо взяти до особливої уваги інший вплив як сучасна культура, яка у свій спосіб впливає на молоде покоління.

З огляду на структуру Церкви можемо бачити дві існуючі реальності, що мають спільний корінь, але тепер кожна веде досить таки свій партикулярний спосіб життя. Маю на увазі територіальну Церкву, що знаходиться на Україні, і Церкву діаспори, емігрантів, котрі виїхали і виїжджають за кордон. Чому так вирізнив? Власне по тій причині, що ці дві знаходяться у двох різних культурних контекстах, і відповідно кожна має свій спосіб розвитку і життя, відповідно до місцезнаходження.[5] Це породжує деякі непорозуміння. До прикладу: проблема мови у літургії на Україні не існує, а на імміграції це є досить таки проблематично(українська чи мова території), вже не кажучи про бажання змін у обряді.

Різноманітність такої ситуації, власне, має свою притаманність і особливість. Їх не скасуєш і не зміниш насильно, але скерувати у доброму руслі це можливо. До речі, поле з різнобарвних квітів є набагато красивішим, ніж однотонне. Та все ж найкраще залишається те поле, що є доглянуте і те, котре є добрим як у цілій, загальній перспективі, так і кожен у своїй частковій, окремій особливості.

Завдяки цій різноманітності і поділу та ще багато чому іншому все ж є можливим зробити досить таки великі і добрі речі. Від чого це залежить побачимо у наступному.

Це наступне полягає у тому, щоб ми найперше зуміли усвідомити, що саме є необхідним для нас і нашого життя як особистого, так і суспільного, тобто церковного. Розуміння цих основ повинно йти враз із практикою, тобто життям, і таким чином поступово дійти до можливого здійснення Божого плану тут на землі.[6]

Друга справа, яка також є дуже важливою – це перейти від поодиноких пасторальних дій окремих локальних церков[7] до загальної пасторальної діяльності такої, що може об’єднати усіх в одно, і водночас зберігаючи особливість дій кожного. Це так звана цілісна пасторальна діяльность, котра охоплює усі можливі ділянки Церкви і суспільства з метою об’єднання їх у єдине ціле активності Церкви, у задумі Божого спасіння, і при цьому враховуючи особливий підхід до кожного середовища.. Це дозволить об’єднати велику кількість вірних у одну спільноту, що іде спільно дорогою Спасіння, хоча кожен у свій спосіб.

Таким чином, можливо узгодити цей план пасторальної діяльності між усіма, творячи спільноту вірних, не тільки з назви, але більше того – вбачаючи у кожному співподорожуючого на дорозі спасіння, діючи разом у здійсненні Божого царства та інше, але вже із спавжнім відчуттям того, що ми – є єдині, хоча кожний із своєю особливістю. Все ж потрібно колись стати по одну сторону, тобто разом, і розпочати думати, вирішувати, планувати і діяти разом, бо “…У єдності сила народу…”

Закінчую цей короткий роздум про пасторальну діяльність, який слушно би було продовжити у більш конкретній формі у середовищі України. Та все ж залишаю вас так, даючи стимул продовжити вже ваші роздуми у спільній нам справі віднови і розвитку рідної нам Церкви!

Допомогою у цьому нехай будуть слова, а радше заклики, Папи Івана Павла ІІ:

“Необхідно, отже, негайно собі усвідомити цю дуже велику відповідальність: сьогодні ми можемо або співпрацювати у проповідуванні Царства, або стати винуватцями нових поділів. Нехай Господь відчинить наші серця, наставить наші уми та вкаже нам конкретні, сміливі кроки, здатні, коли треба, подолати заяложені погляди, догідні компроміси чи застійні пропозиції (Іван Павло ІІ, Світло Сходу, 19)”.

“Однак, ми повинні подолати цю першу фазу реорганізації і трудитись у напрямку створення пасторального проекту для вашої Церкви, зроблено з першочергових завдань, засобів та часів здійснення.” (Слово святішого Отця Івана Павла ІІ до Греко-католицьких єпископів у січні 2001)

[1] Сам термін «Програмування» є дискутивний, радше у цьому значенні підходитеме терммін «проектування», що має більш ширший аспект у відношені до пасторальної діяльності. Отож, «Пасторальний проект» у собі охоплює «План пасторальних дій», а цей у свою чергу – «Програму проведення заходів у деталях». У цому випадку назва вжита лише с тої причини, що є більш поширеною у звичайному мовленні. Але в кожному випадку викривається один і той самий зміст – потреба усвідомлення до глибини своїх дій і продумування їх наперед.

[2] Кетехитична комісія УГКЦ, Катехитичний правильник Української Греко-католицької Церкви, Свічадо, Львів, п.15, 1999, 56.

[3] Кетехитична комісія УГКЦ, Катехитичний правильник Української Греко-католицької Церкви, Свічадо, Львів, 1999, 51.

[4] Пор. ІІ Ват Собор, Догматична Конституція про Церкву, Світло народів, 9 п.

[5] Пор. Іван Павло ІІ, Апостольський лист до єпископату, духовенства і вірних з нагоди сотої річниці листа Папи Льва ХІІІ “Гідність Східних” Світло Сходу, Видавнича бібліотека Ватикану, місто Ватикан, 1995, 19 (український переклад).

[6] Пор. ІІ Ват Собор, Догматична Конституція про Церкву, Світло народів, п.5.

[7] Маю на увазі єпархії, парохії нашої Церкви.

Віталій Тарасенко, ліцензіат Пасторальної Богословії та Катехитики, Тернопільська епархі

1,094 total views, 1 views today

Переглядів було:0

Місце для ваших відгуків

Якщо хочеш залишити свій відгук, то потрібно зареєструватись. Для входу та реєстрації на тисни тут Це займе мало часу, але дасть тобі доступ до сайту.