42-44: “І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепти, цебто гріш. І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…”

Кількісно приношення вдови було найменшим. Лепта — це найдрібніша монета, за яку можна було щось купити дуже мізерне. Ця вдова добре знала, що те, що вона жертвує — це дуже мало. Ні храм, ні ті, хто при храмі не збагатіє від цих мізерних грошей. Ці монети можуть просто загубитись в щілині між дошками скрині і ніхто їх не шукатиме.
У цих грошах була історія і була конкретна особа. Вдова і це були всі її гроші. І вона не дивилась на інших, не шукала за поглядами, хотіла дати те, що побачить лише Бог, бо лише Він один міг знати справжню ціну цих копійок.
Бог це побачив і прийняв, як найбільшу пожертву!

Ісус пояснює цінність. Всі кидали у скорбоню від надлишку. Тобто після того, як забезпечили себе всім необхідним, як вже задовольнили свої основні потреби і в них ще залишилось те, що можна щось вділити Богові.
Вдова прирікала себе на дуже велику невигоду. Як би ми побачили цю ситуацію, то мабуть зупинили би її і пояснили, що так не можна робити. Бо як далі жити? Знаючи, що їй справді потрібні були гроші, але не дивлячись на це, вона вирішила принести жертву! Ісус бачив і не зупинив її…

Чому? Що спонукало до такого відважного жесту у такому святому місці?
Хотіла придобритися? А може виконала якусь традицію, обіцянку? Це навіть не була десятина бо віддала усе!
Єдине, що може спонукати на таке – це почуття вдячності.

Подякувати Богу за своє життя, за Його благість і віддати те, що немов би гарантувало би життя. З убозтва свого, все, що мала, свій прожиток увесь. Яким є прекрасне її серце! Якою великою є її любов?

Що ж таке пожертва і для чого її приносити Богові?
є різні повчання: дехто вчить, що пожертва — це ніби духовний податок.
Якщо не принесеш, то небесна податкова служба тебе проконтролює і тебе буде карати до того часу поки в тебе ці гроші забере. Так дехто пояснює різні нещастя: хата горить, гроші вкрали, з роботи вигнали, щось зломилось. І це ніби якась жорстока справедливість все рівняє.
Інші ще вчать, що пожертва – це така інвестиція, вигідне вкладення.  Тобто даєш пожертву і Бог стає твоїм виновником, який має повернути тобі “твої” гроші!
Даємо пожертву з надією на прибуток. Напевне багато кому хотілось би мати Бога своїм боржником і мати гарантоване джерело майбутніх доходів. Правда?
Але хіба пожертва, яку ти складаєш як син-дочка перед Отцем Небесним у Його домі, у храмі – це інвестиція чи довгострокова позика, а може ще й подачка?
Хіба це не називається насміханням? Храм – це банк? це торгова біржа? Це офіс податкової?

Бог як добрий батько насправді може віддячити нагородою як це і показував в притчах  в 30, 60 і 100 разів. Але це вже наслідок Його Милосердя, а не якась вигідна бізнес-справа. Такі “базарні” відносини свідчать лише про одне: немає любові, але лише вигідні економічні відносини, де хтось може наживатися, а хтось вимушено програє.
Ось так храм можемо перетворити у “печеру розбійників” “ділків”.

Святе Писання вчить, що жертва — це особливий вид відносин людини із Богом, це вияв Вірності і Любові. Тому вона має походити не від кількості і розрахунку, а від серця від наміру. Адже: де твій скарб буде, там і твоє серце. І чим наповнене твоє серце, такою буде твоя жертва.
Бог пожертвував Свого Сина. На відміну від Авраама – жертва була принесене до самого кінця.

Завдання: 
подумати як ми приносимо жертву свого часу.
то, що залишається? Чи те, що маю останнє?

 Видрукувати