Хлопчина кожного разу, коли йшов до школи, забігав на хвилинку до бабусі. Це була коротка зустріч, але дуже приємна для обох. Внук бажав доброго дня своїм щебетливим голосом, цілував бабусю у щоку і ще щось приговорював, а бабуся ніжно його обнімала і давала деколи пакуночок із теплими пиріжками. Потім хлопчина знову щось щебетав і вибігав, поспішаючи до школи. Для бабусі – це була велика подія, до якої вона готувалась ще звечора.
Одного дня, коли пакуночок із пиріжками був вже готовий і спокійно лежав на столі, а двері вже були привідкриті, щоб швидше внук вбіг до хати, бабуся зауважила, що минув звичайний час зустрічі, а внука ще не було. Затривожена підійшла до вікна і почала чекати. Минули хвилини, юнака не було.
Ввечері бабуся поспішила додому свого онука. Як зясувалось, цього ранку він дуже поспішав з друзями до школи, і тому не зайшов. На устах бабусі знову засіяла посмішка і спокій повернувся до її серця.
Цього вечора вони домовились, що кожного разу, коли він буде дуже спішити, то хлопчина покличе бабусю і помахає їй рукою на знак пам’яті про неї.
Минули роки, внук підріс, і далі пам’ятав науку бабусі про пам’ять про неї. Її використовував і в церковному житті.
Кожного разу, коли проходив біля храму, він заходив до нього, молився. Бували також дні, коли він поспішав до місця праці і не міг затриматися, щоб зайти до Божої оселі. Тоді, він зупинявся, робив знак св.хреста і щось шептав. Якщо би вітер доніс цей шепіт до наших вух, ми могли би почути просту молитву: «Вітаю тебе і дякую за все, що ти мені дав. Па… мушу бігти. Ти знаєш – Тебе пам’ятаю».