Жебрак сидів при дорозі і просив милостиню. Він кожного дня приходив на це місце і кожного дня повторював одне і теж: просив, пояснював для чого і дякував. Вже навіть утворилось коло клієнтів, які постійно відвідували його і творили своє діло милосердя. Те, що він довший час не змінював місця свого перебування свідчило, що йому добре йшло саме тут.

Одного дня жінка, проходячи біля нього, зглянулась на його убогий вигляд і жалюгідний голос. Рука потягнулась до кишені і те, що було впало на руку жебрака. Той поглянув та особливих реплік подяки не висловив, а, навпаки, скривився і потім обурився, мовляв: мало.
Жінка вже зробила кілька кроків вперед, але до неї все ще долинув нарікаючий голос. Вона обернулась і вернулась до жебрака. Поглянувши пильно в його очі, спритно забрала ті копійки, що кинула і, усміхнувшись, сказала: “Ти правий, це дійсно не для тебе!”

Жебрак аж онімів, він не сподівався такого. А найголовніше в цій історії те, що той убогий ще довго дивився в сторону відходячої жінки, яка пригадала йому, як він тішився першими дрібними монетами і якою радістю наповнювався від кожного, хто йому виявляв бодай увагу.

У нашому духовному житті, ми часто переживаємо на собі цей жебрацький стан. Приходимо до Бога і жебраємо його Милості. Бог щедрий і дає нам. Скільки молитов було вислухано і скільки було заліковано душевних ран?
З часом може статися подібне, коли ми Милість Божу, будемо розуміти, як обов’язок Бога задовольняти наші потреби.
Саме тоді, можемо впасти у гріх невдоволення, нарікання і шемрання.
Уважаймо, бо можемо втратити милість Божу, як той жебрак втратив свою милостиню.

Приходять на думку слова із Євангелії і, як ніколи, стають зрозумілими.

“бо хто має, тому дасться; а хто не має, заберуть і те, що йому здається, нібито має.” Лук. 8,18

Хочеться тепер молитися і простягати руку, дякуючи за кожну милість, виявлену щодо мене: за повітря, за їжу, за те, що не один, за те, що отримав і вже звик до того, що це ніби моє…