Життя повне проблем. Одна проблема за другою переслідують і відчуваєш, що цьому не буде кінця. Руки часто опускаються і так гасне надія. Надія… коли гасне надія, то слово життя позбавляється таких прикметників : радісне, спокійне, щасливе, бажане, насичена. В часі безнадії твій розум переповнений думками про те, як змінити в своєму житті щось, як допомогти самому собі, як врятувати себе від біди. На небі сонце, а в твоєму житті похмуро. Йдеш зажурений вулицями міста, думаєш постійно про своє нещастя і тут чуєш знайомий голос просячий милостиню. Жебрак мене впізнав ще з далека. Я йому ніколи не давав гроші. У мене є свої принципи, він це знає. При цьому він ніколи не мовчить, коли я проходжу повз нього.
І цього разу, як завжди, просив мене про якийсь гріш. Чим ближче я підходив до нього, тим голосніше від волав. Я мовчки пройшов повз нього … У мене і так своїх проблем багато. Нічого не змінилось, милостині не було.
Ок, Даси мені завтра! – веселим голосом крикнув жебрак мені вслід.
Я усміхнувся дуже щиро. Завтра? Ото так, жебрак дав мені шанс! Відстрочку! Він думає, що щось зміниться. Він має надію…
Ось так убогий дав багатому те, що бракувало. Дав в милостиню “НАДІЮ”.
Навіть страшно уявити собі, що буде, коли зникнуть жебраки? Хто буде свідчити надію, хто буде нагадувати про милосердя, хто буде тебе чекати, щоб поблагословити і побажати доброго дня?
В якісь мірі ми всі маємо бути жебраками… особливо духовними…