Бути священиком – це бути взятим від людей для служіння всіх людей.
Священик не може бути другом лише окремих людей, його дружба має бути відкрита для всіх: святих і грішних.
Священик не може бути духовним батьком лише для окремих привілейованих душ, його духовність має бути доступна для всіх: близьких і далеких.
Священик не може бути незамінимим, бо він сам представляє того, хто запрошує до тісної дружби і є духовним батьком для всіх.
Він служитель Бога і людей. Для нього Бог незмінний, а люди минаючі, тимчасові, непостійні.
Коли він приходить до незнаних йому людей, несе присутність Бога. Бога живого.
Коли він приходить до нової громади, то зустрічає нову родину, де буде батьком, братом і сином.
Коли він розділяє своє життя із прихожанами, то вже не видно кордонів у його серці, і вже не має поділів у його служінні, і вже не замітно різниці між чужим і рідним.
Бог його вибрав серед багатьох і покликав, щоб був священиком для багатьох:
– для дітей: щоб як ніжну квітку зрощував і захищав від зла;
– для молоді, щоб дав їм поштовх до життя і скерував їх до зрілості у духовному і соціальному житті;
– для сімей, щоб, увійшовши у серце їхнього життя, зумів розділити з ними радості і труднощі спільного життям, щоб допоміг їм у взаємній допомозі;
– для бідних, щоб ніхто не був залишений на самоті із його труднощами і потребами, щоб серце не засліпло у зручностях цього віку;
– для хворих, бути другим Христом, котрий всіх залишав і йшов до відкинутих та пригнічених хворобою, щоб вони відчули присутність Бога, Бога співстраждаючого і спасаючого;
– для старших віком, щоб дивлячись на його молоді роки, втішали себе спогадами про свою молодість і приготовляли себе вже вічної молодості у небі;
– для себе, щоб освячував свій храм душі і тіла,
щоб там постійно лунала молитва,
щоб двері його храму постійно були відкриті,
щоб світло у ньому не гаснуло і давало надію, давало запевнення – Бог є з тобою.