Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світінням і Творцем.
Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.
Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.
Із одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться на горі «Монтсерат», у Каталонії. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова. Коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.
Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.
Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.
Ось, так продовжується братерська любов.
Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: “Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце”.
Подібна естафета братерської любові є і поза монастирем. Нам також хтось творить добрі діла. Ми…. а ми їх також продовжуємо?
Какая мудрая традиция. Тебя ждут тогда, когда ты сам этого не ждешь! Тебе рады и тебе протягивают руку помощи, когда ты этого не просишь! Ты учишься думать о тех, которые завтра прийдут и станут на твое место. И ту частичку любви и заботы, которую получил, передаешь другому. Жаль, что только в монастыре такая традиция. Нет, я впомнила, у альпинистов тоже есть такая традиция. Они в горных сторжках оставляют запас продуктов, спичек и дров, на случай, если, кто заблудится. Конечно не совсем как в монастыре, но что-то общее есть. Такаую традицию надо преумножать в нашей обыденной жизни. Тогда больше будет доброты и внимания к ближнему.
Тай справді, коли я потрапила до монастиря, до людей яких вперше бачила, то почула слова: «Ми на тебе чекали». І тоді зрозуміла, що мене тут люблять і розуміють. Для мене все приготували, коли я зайшла до келії, то на ліжку знайшла листівку з гарним краєвидом та написам: «Ісусе, будь єдиним джерелом і ціллю мого життя». Це був дарунок для мене, і завжди, читаючи цю фразу, згадую сестер, їх гостинність та відкритість. Словами не можна передати всі мої відчуття і емоції, напевно, я просто була щасливою, справді щасливою. Коли прийшов час прощатися кожна з сестер мене обняла, і я почула слова, що для мене завжди тут відкриті двері і мені завжди тут раді: коли мені буде важко, коли буду щаслива, коли потрібно просто побути наодинці з Богом, тобто мене будуть чекати завжди. Повертаючись до дому я щиро дякувала Богу, що Він дав мені можливість побувати в монастирі, познайомитись із сестрами, а саме основне, що я скористалась з цієї можливості.
“Добре, що ти є” – це прекрасні слова. А ще прекрасніше те, що їх завжди можна “почути” від Ісуса, коли затримаєшся в тиші свого серця і станеш перед ним як дитина. “Я тебе чекав” – каже Ісус, коли дає тобі Свою Любов, Своє Тіло і Кров.