Мудрець нахилився над квіткою і усміхнувся. Його очі пильно вдивлялись у невимовну красу і торкались ніжною увагою кожної пелюстки.
Було забавно спостерігати за мудрецем. Його поведінка була досить дивною, нагадував малюка. Насолоджуючись від зустрічі із квіткою, він то усміхався, то зосереджено вдивлявся, то просто милувався.
Я спробував зробити теж саме, але щось мені не вдавалось.
“Мабуть, я вже дорослий” – насмішливо подумав, а в голос запитався у старця:
– Чому я не відчуваю тієї радості, що й ти?
Як і слід було очікувати, відповіді відразу небуло. Почув я її згодом, за обідом. Мудрець сам почав розмову про це і, як завжди, заходячи з далека:
– Смачна їжа?
– Так…
– А ти зауважив скільки ти додав солі та інших приправ цієї страви?
– Ну, так… я завжди так роблю, без приправ мені просто не смакує.
За якусь мить мудрець продовжив:
– Ось, так є у твоєму житті. Щоб відчути і пережити радість, ти вже потребуєш сильних емоцій, як і сильних смаків. Ти вже не сприймаєш прості речі, ти вже потребуєш щось понад.
Хоча, ніколи не пізно відмовитись від цукру, щоб відчути справжній смак чаю, залишити сіль, щоб смакувати природній смак страви.
А може і телевізор? – подумав я. Вийти на вулицю і почати просто споглядати природу у її простоті і неповторності.
У цьому спуспільстві ми навчились мати багато, мати постійно щось інше, мати щось нове, мати щось таке, що нема у всіх. Прагнемо до того, чого самі не знаємо. Зато воно має бути не таке, як у всіх, як воно має бути насправді. Цікаво, і до чого ми дійдемо?
Подивись на цей малюнок. І що ти бачиш? Або краще сказати: що ти хочеш побачити?