Дорослі розмовляли по-дорослому: дорослі емоції, дорослі слова, справи про те, що для дитини було ще закрито.
Хлопчина бавився сам і час до часу привертав увагу своїми досягненнями у грі. Йому хотілось простої уваги, щоб хтось побачив його радість, зауважив його старання і оцінив його результат.
Дорослі далі розмовляли і в делікатний спосіб давали по-дорослому, як справжні виховані люди, натяки, що перебивати старших не можна. Строгий тон і різкі слова давали ефект на кілька хвилин. А далі хлопчина знову вдавався до того, що дорослі назвали: нечемність.Ця нечемність, не послушність щоразу була більш очевидна. Малюк наважувався підходити що разу то ближче, а потім став між дорослими в центрі і голосно щось почав викрикувати.
Його голос зупинив голос батька: “Ну, який же ти нечемний. Так не гарно, ти бачиш, що у нас гості, а ти так поводишся.”
Хлопчина понурений відійшов в сторону, а за якусь мить в сторону батька полетіла іграшка. Всі притихли і всі звернули увагу на хлопчину, котрий стояв із переляканими очима та сльозою в очах, з опущеними руками та з тремтячими ніжками… І що ж то буде тепер?
Ми хочемо перемін? Хочемо, щоб змінилось наше суспільство? Те, в якому ми виросли? Те, в якому ростуть інші?
Чи те, в якому мають виростати ті, хто буде жити по-іншому?
Ми можемо дивуватися, як хтось з кимось повівся, а чомусь вже звикли до того, як ми поводимось із найближчими і колись “найдорожчими”.
Ми осуджуємо і хочемо справедливості від когось, мало звертаючи увагу на себе.
Ми можемо змінювати, багатьох, але змін не буде, поки ми самі не почнемо змінюватися там, де ми є.
Жити і бути відкритими до інших, і в нас не кинуть іграшкою, щоб ми просто уділили частину своєї уваги та разом із цим частину своєї любові.
