Священиком не народжують, а ним стають.
Священики нового заповіту – це ті, що пішли за покликом Христа, щоб наслідувати Його. Хто йде за Христом, той одночасно вказує дорогу іншим. Саме тому священик дуже часто є між Богом і людьми. Це посередництво є духовною допомогою для окремої людини так і для цілої спільноти християн.
Дар служіння Богові і людям сходить на кожного чоловіка, хто відгукнувся на поклик Бога і на якого єпископ з Волі Божої поклав руки. Це рукоположення продовжується ще від самого Христа, котрий поклав на свої апостолів руки і поставив їх на це служіння, відтак апостоли передали своїм учням і по-сьогоднішній день це Христове благословення сходить на покликаних.
Покликання – це поклик Бога.
Священик не може бути самозванець і само поставлений, бо тоді це була би його приватна справа. Бог кличе служити Йому і потрібно давати відповідь. Коли вибір був зроблений і Благодать Господня зійшла, тоді і починається нелегкий і тернистий духовний труд не тільки задля спасіння своєї душі, але ще й за спасіння душ інших. Від часу священичого рукоположення все життя священика має належати Богові. Благодать священства сходить і залишається на священику ціле його життя. Де би він не був і що би не робив він далі залишається найперше служителем Бога. Це не означає, що він не може здійснювати іншої діяльності, але ніщо не може бути на перешкоді найвищому служінні.
Посвячена Богом людина не втрачає автоматично свої грішної природи, не позбавляється спокус. Скоріше всього спокуси збільшуються, а грішні нахили більше виявляються. Злих дух знає небезпеку доброго священика, що може багато людей привести до Бога, тому старається знищити покликання, звести з дороги святості і посіяти зневіру. Кому дано багато і той буде давати багато відповіді, це не тільки Богові, але й дияволові в часі спокус. Бог за своїх заступається і береже, саме тому найперше потрібно зберегти вірність Богові і в кожній духовній боротьбі Божа ласка буде переможцем над гріхом.
Підтвердження віри в Бога і віри Богові дається щодня і у кожній справі.
Священик перше має слухатися Бога і виконувати Його волю, що часто може бути іншою від волі людей. Має бути знаком, іконою Божої присутності в середовищі людей.
Священик – це покликана Богом людина. Тому він не може діяти від себе самого, його дійство є священним, адже походить від Самого Бога. Благословення, прощення гріхів, освячення, молитва – це все є діяння Бога для людей, що сходить через освячену людину.
Люди можуть користати з цього дару, але як і кожен дар не є примусовим.
Спасти свою душу – це справа кожного з нас і нам вже рішати чи скористатися з помочі священика і його дару чи ні. Щоправда сама думка про відкинення допомоги священика вже насторожує. Ісус сказав виразно: «Хто відрікається вас, той відрікається мене, а хто відрікається мене, той відрікається Отця Небесного». Отець Небесний шанує волю і вільний вибір людини, так священик має поступати, щоб не нав’язувати себе, але залишаючись відкритим на зустріч і на допомогу.
Чим більше люди потребують священика, тим більше він буде діяльний.
Священнодійство священика є не для себе, а для Божого люду. Саме тому кажуть: яка парафія – такий священик і який священика – така парафія. Один одному допомагають. Він – даром священства, а вони – своїми духовними потребами. Коли священик забутий, то це небезпека для усіх. Бо він робиться бездіяльним, а люди не користають із того, що їм належить. Життя повне труднощів без духовної допомоги стає нестерпним. Сам ще досвід показує, що приходить запустіння.
Священство не може бути обтяженням для людей
Бути священиком – це означає не мати професії, але бути на службі ціле життя. Бо служити Богові і людям – це хіба можна назвати роботою? Хіба можна провести Богослужіння професійно, чи посповідати людину згідно з професійної категорії, обмежити до якогось графіка, чи оцінити його труди згідно грошової одиниці? «Даром ви взяли і даром давайте» так сказав Ісус своїм учням і так має бути у священиків. Вся богослужбова діяльність не має бути зв’язана із грішми, оцінена якимось матеріальним зиском. А пожертви, які дають – це всього на всього вияв вдячності і милості, тому і називається не «зарплата», «платня», а «милостиня», «подаяння». Тому не є обов’язковим і визначеним наперед, не є обов’язком і примусовим, а це добровільний вияв, що може бути зроблений і різній формі, і в різний час. Усе, що священик має – це дар від церковної громади задля утримання його в необхідному для виконання його служіння. Тому нехай ніхто не обтяжує себе думкою, що він може бути винен чи зобов’язаний, але нехай діє зі своє милості і можливостей, а священик буде вільний у виконанні служіння.
Пресвітерство – що в перекладі з грецької означає старший.
Раніше вибирали найстарших у спільноті, щоб були керівниками громади вірних, але з часом почали прикликати до служіння і молодих за віком, але обов’язково старших за духовним досвідом. «Отець» – цей термін вказує на духовне батьківство, що потрібно заслужити, тому не кожного священика можна назвати духовним батьком, і якщо вже хтось звертається цим терміном, то нехай і відноситься відповідно до цього слова.
Священик є перший відповідальний за церковну громаду перед Богом і перед церковним урядом. Йому належить організувати як духовне життя, так і пасторальне. Але все зробити своїми лише силами йому не буде можливо, тому потребує до помочі усіх, цілу громаду. Саме тому, священство не зупиняється лише на ньому, всі вірні входять в це священиче служіння. Саме тому цей дар сходить і через нас на інших, яким ми служимо в ім’я Бога з благословення священика з допомогою церковної громади.
о.віталій,з вдячністю усім громадам за велику увагу до дару мого пресвітерства в час святкування 10-річного ювілею священства.