Кажуть, що кожен сам себе буде засуджувати перед Богом, і воздасться йому за його вчинками.
Жінка кожного разу, коли чула заклик до сповіді приглушувала свою совість такими словами: «Я ще не готова, ще не прийшов мій час». Це тягнулось роками і сталось те, що жінка аж ніяк не хотіла. Прийшла смерть.
Отож, померла не висповідавшись. Постала перед судом. За першим вироком було виголошено коротко, але ясно: «Пекло!» та після вироку, відразу ангели сказали, що це ще не остаточно, бо має прийти ще потвердження про остаточний засуд.
Таким чином жінка опинилась на початку пекла і була змушена наступного дня виходити за результатом потвердження. Але наступного дня їй сказали: «Ми ще не готові, ще не прийшов час сказати про це». Так повторилось і наступного разу, і так повторилось ще багато разів.
Найбільше дратувало жінку ця невизначеність, що дає ніби надію, але без конкретних вчинків. Вона кожного разу переживала нестерпні муки від такої неясності. Вона ще не знала, що така неясність буде з нею цілу вічність. Це буде її пекло, яке сама собі приготувала ще за життя.
Приготуй собі воскресіння до вічної радості! Якщо хочеш … лише не відкладай на завтра. Ок?
Отже, плануючи життя, планую майбутнє у вічності .
Часта Сповідь як звичка? Хороші звички – добрі звички.
Багато людей відчувають що їх щось тягне до церквви. Але вони не йдуть, відмовляються від змін свого життя, маючи хибну думку, що до Церкви, вважаючи, що життя в церкві це суцільні обмеження. Але це не так, в справжній духовній церкві ніяких обмежень немає — ось тобі все Небо та Сам Господь — суцільна любов. Кохай… Розумні обмеження, це рекомендації Лікаря під час лікування хворої душі. Коли б люди розуміли, що вони йдуть до церкви, щоб відродитися в Любові, вони б більш охоче переступали поріг церкви.