Коли відчуваємо голод, тоді розуміємо, як часто ми відмовлялись від запрошення на “вечерю”

Дорогі браття і сестри у Христі, слухаючи історію про запрошених на вечерю гостей(Луки 14, 16-24.), ми могли пригадати також подібні ситуації із свого життя, коли ми самі запрошували до себе в гості, або ж і нас було запрошено. І не обійшлось без того, коли хтось не прийшов, не відгукнувся на запрошення.

Звичайно, що були оправдання і пояснення відсутності, щось як було у цій притчі.
Ніхто не ставить під сумнів сказаних слів, більше того ніхто не ставить під сумнів сумлінність цих людей: бо ж треба було подивитись на поле, треба було випробувати волів, бо який же ти господар? А який ти сім’янин, якщо ти не тримаєшся своєї сім’ї?
Всі ці люди показали себе по-людськи із кращої сторони. Та все ж слова господаря: «ніхто із запрошених не покуштує моєї вечері» нас насторожують. Бо в цих словах ми відчуваємо біль, жаль, що так сталось. Складається враження, що відносини між господарем та запрошеними зіпсувались.
Натомість почалась історія із іншими, тими, хто був на дорозі, хто навіть не знав раніше господаря.

Дорогі у Христі, наше життя складається з відносин, з живих відносин. Із приходом бюрократії ми втратили це розуміння, бо зараз, щоб засвідчити наш статус відносин, всі хочуть якесь свідоцтво: про народження, про одруження, про освіту, навіть про Таїнство Хрищення. Так виходить, що ми більше довіряємо папірчику, ніж дійсності.

Але ця притча нам нагадує, що папірці перед Богом це ніщо, бо важлива твоя присутність, а не формальні відносини. Можемо твердо сказати, що Богові наші свідоцтва це потрібні… Йому потрібна наша присутність.
У теперішньому часі люди самі наголошують на це. Вже рідко коли хтось каже: він християнин. У більшості кажуть: від ходить до церкви! Він причащається! Вона робить добрі діла!
Так само і в сім’ї: від постійно з батьками, вона відвідує батьків.
Ми, люди, більше цінимо живі і правдиві відносини, ніж бюрократичні формальності, які дуже часто нам навіть ускладнюють життя.

Ось тому, дорогі браття і сестри, називати Бога Отцем і не відчувати себе сином/дочкою, дітьми Божими, це вже нам про щось говорить …
Називати один одного братами і сестрами, не відчуваючи братерської любові, це вже нас насторожує…
Говорити, що ми є церква, тобто об’єднання людей, а в храмі чи у сім’ї поводимось немов окремі індивіди і хочемо, щоб нас ніхто не чіпав, то чи не викликає у нас неясність, замішання?

Так, ми можемо найти різні пояснення:
я би ходив до церкви, але ….
Я би молився, але …
Якби Бог зробив би, то я би …
Думаю, самі вже багато наслухались і самі наговорили подібного, але увага, факт залишається фактом, що ми вже не покуштуємо «тієї вечері» і наші відносини явно погіршаться і тим, з ким ми покликані бути цілу Вічність. Хоча, коли відчуваємо “духовний голод”, тоді розуміємо, як часто ми відмовлялись від запрошення на “вечерю”.