Роздумуємо над притчею і над темою
Темою нашої наступного синодального слухання є “Надавання Слова”.
Слухати – дуже важливо, але одразу постає питання: Кого слухати? Хто буде говорити? Чи буде мати можливість і нагоду звернути до нас своє слово? Від кого і від чого це залежить, щоб інша людина відверто, без упереджень і відповідально з нами спілкувалась?
Що ти відчуваєш в той час, коли ти бажаєш промовити до людей, або вони бажають почути тебе?
Хай Бог благословить на ці роздуми і на ділення у наших синодальних групах
у суботу/неділю після Літургії.
Запрошую до роздумів над важливістю надавання слова в контексті притчі про “Доброго Батька і двох його синів”.
Роздум: Ця притча, а може і правдива історія, нам пригадує про стосунки в сімʼї між рідними і близькими між собою. У цілій історії ми відкриваємо особливого батька, якого можемо назвати Добрим Батьком, а можливо трохи незвичним. Батьком уважним і відкритими до своїх синів. Батьком, який хоче почути всіх і ніколи не забороняє говорити. Який розуміє з півслова і дуже багато промовляє у відповідь своїми вчинками, жестами, а інколи просто тишею. Все це показує його любов до своїх дітей.
Вражає впродовж цілої притчі, що Батько відкритий до діалогу, навіть, якщо це може протирічити Його переконанням. Так, Він, як кожен батько/матір має сподівання, мрії щодо своїх дітей, але Він відкритий до бажань свого сина. Він не відкидає нікого, Він хоче, щоб сини говорили, говорили те, що для них є важливим. Щоб говорили відверто, навіть, якщо це може бути неприємно, абсурдно (нерозумно) або ж просто боляче слухати. Але кожен має бути почутим. навіть, якщо є недостойний.
Можемо зауважити, що в цій історії говорили всі, але не однаково і не завжди вчасно.
Син, якого чомусь прозвали “блудним”, і чомусь по-сьогодні носить далі це клеймо у наших думках про цю притчу, він мав відвагу, був вільним. Вільним перед батьком, не мав комплексів і сміливо сказав батькові про свої бажання, мрії.
Ми слухаємо його нісенітниці і дивуємось його мужності, або ж відразу осуджуємо його і обурюємось.
Не знати, яка би була відповідь батька. Але він вирішив спробувати.
Хтось дивується з цього вчинку, а хтось, вважає це не правильним, бо він сам особисто ніколи би цього не зробив, як і не зробив багато чого в своєму житті, не спробувавши…
На превелике наше здивування батько не тільки вислухав, без зайвих запитань і уточнень, але ще задовольнив його прохання. Хоч слів подяки ми не почули. Це показує відкритість батька, який дозволяє бути вільними перед Ним, не мати страху і зобовʼязань. Син почувався спокійно перед батьком. У рішенні батька відчувалась довіра, а може і ризик. Чи більша цінність, тим більша довіра! Можемо легко довіряти те, що готові просто втратити, в іншому випадку, будемо переживати і перебувати в неспокою. Справжня довіра – це довіряти цінне, дороге і мати спокій, мир у серці. Якщо пустимо неспокій і переживання, тоді залишимось далі звʼязані, залежні із тим, що немов довірили. Втративши таким чином свободу і маючи ликаву довіру, ми готуємо себе до великих страджань, якщо станеться щось так, як ми хочемо.
Батько був по-справжньому вільний, Він спокійно відпустив свій скарб: сина, майно. і як потім дізнаємось, що поведінка батька далі була поведінкою вільної людини, неприв’язаної до матеріальних благ. Він радіє, коли син пропав був і найшовся! Приймає його без дорікань і звинувачень.
Інший син, старший, це той про кого дізнаємось практично в кінці цієї історії. Але він був від самого початку. Він теж спілкується, але не так, як його брат. Перше, коли ми чуємо, що він спілкується це тоді, коли він спілкується через посередників, розпитував слугу про те, що сталось. Але тоді, коли як батько вийшов, тоді ми чуємо, що його мова, була сповнена великого болю і жалю. Складається враження, що немов ураган виходить з нього. Стався вибух. Виверження вулкану емоцій.
Якщо би не цей випадок, і якщо би не сталось цього вибуху емоцій до батька то, ми би не дізнались про те, що було в його серці було приховано: гіркі спогади минулого, біль душі, заздрість, помста… перед нами постає людина зранена, яка у цей момент звільнилась. Як важко слухати такі висловлювання: Ось, цей твій син, … А ти мені ….
Як важливо почути… хоч пізно, але почути.
батько слухає, не перериває. Стає свідком того, як його син стає вільним… звільняється від того, що накопичував у собі довгий час.
Не так було із молодшим сином, коли той повернувся і щось говорив про те, що він хоче бути слугою батька. Батько перервав промову сина і не говорив до нього нічого. Лише сказав до слуг… а до сина говорив мовою жестів: перстень, одіж, сандалі і свято! Батько слухав сина, але не хотів, щоб син себе опустив до рівня раба. Він хотів мати сина. Сина вільного, такого, який його покинув у цілковитій свободі. Тепер син повернувся, але вже не вільним, із комплексами, зі страхом, сам не свій.
старший син залишився в мовчанні, після слів батька. Дитино моя… слова батька були спокійні , без напруги. Батько не зманіпулювався, не дозволив собі увійти в конфлікт. Був і залишився вільним.
це правда, що ми не знаємо чи закінчилась ця історія. Чи зайшов син до свого брата, чи закрився у собі і відійшов від всіх Ми не знаємо, як завершився цей конфлікт. Чи він розгорівся і став ще більшою драмою сімʼї чи навпаки сталось велике примирення. Але спостерігаємо за поведінкою батька і бачимо, що батько не став учасником конфлікту, залишився тим, хто любить.
Ця сімʼя нам нагадує Церкву. Як важливо говорити між собою! Як важливо бути відкритими і слухати, як батько, який залишився батьком до кінця. Діти завжди відчували його батьківську любов. Завжди мали можливість бути звернутись до нього і завжди могли бути вислуханими.
А чого можемо навчитись від прикладу синів?
Чи ми маємо бути: бути як молодший син, якого чомусь далі називаємо “блудним”, хоча він повернувся до Дому Отця і вже не був блудним. Він вражає своєю відвагою і простою, а інколи нерозсудливістю, довірливістю і непередбачуваністю, а інколи наївністю. Він зумів зберегти свої стосунки із батьком, навіть тоді, коли заслуговував би покарання і виключення.
А може бути як старший син?
Котрий все затискав у собі і злісно мовчав. А потім стався вибух. Великий вулкан емоцій, крик душі і спотворення правдивого образу батька, про якого мабуть у спотворений спосіб розказував своїм друзям. Чи він спілкувався зі своїм молодшим братом, якого жодного разу не називає своїм братом? З рідним братом, з яким після довгої розлуки не мав бажання навіть зустрітись. мимоволі постає питання, а чи вони спілкувались і раніше?
Як ми розказуємо про Бога іншим? Який образ Бога ми представляємо іншим? Як ми спілкуємось один із одним, чи ми вільні один перед одним? Як по наших стосунках пізнають, що ми діти одного Бога, Небесного Отця?
Нас часто закликають говорити сміливо та відверто, поєднуючи свободу, істину, та любов.
Сміливість, коли вона має бути? Тоді, коли ти не маєш страху підійти і висловити свої навіть абсурдні і інколи не логічні думки, бажання, мрії? Чи тоді, коли стримував себе і потім сміливо виявляєш свій накопичений гнів? Чому раніше не виявити сміливо своє наболіле, але з довірою? Чому лише тоді, коли почуття ревності і невдоволення опановує тебе і тоді ти сміливо, і немов щиро говориш, а радше виявляєш свій біль. Яка має бути ця сміливість і відвертість: сміливість у доріканні чи у мові любові? Відвертість у виявленні гніву, озлобленості і помсти? Якою відвагою ми часто сповнені: тоді, коли ти мусиш, чи тоді, коли ти любиш?
Молодший син: коли отримав відповідь від батька: достойну одежу, перстень, сандалі і був запрошений на гостину. Що він сказав у відповідь? Ми від нього нічого не вже не чуємо нічого, лише знаємо, що він все це прийняв. А що тоді наповнювало його серце?
Можемо лише уявити: здивування і радість, а може і сльози від такого несподіваного контрасту: від того, що він заслуговував і того, що отримав.
Старший син, коли отримав відповідь від батька теж замовчав. А яким було його мовчання? А може потім було його слово, адже батько завжди готовий надати тобі слово і тебе вислухати.