Чому ми просимо про справедливий мир?

Мир можемо досягнути у різний спосіб і з різними наслідками.
В історія людства ми можемо спостерігати, що після кожного непорозуміння, конфлікту чи війни завжди було бажання повернути втрачений мир, втрачений добробут і співжиття між людьми. Це є одним із основних доказів того, що мир – це природній стан людини, а війна – це проти природи, проти людськості.
Тому людина відчуває дискомфорт в часі війни і прагне миру, прагне того, що їй справедливо належиться.
Жити в мирі, жити в любові, жити у злагоді – це все те, що продовжує життя людини на цій землі, а війна, конфлікт, злоба веде до знищення людини.
Тому, коли ми чуємо про війну, ми відчуваємо абсурдну загрозу людству, яка може стати навіть катастрофою.
Людина має достатньо небезпек від різних зовнішніх загроз чи природних явищ, а тут людина стає загрозою іншій людині. І в цьому є весь абсурд. Абсурд від того, що ми знищуємо самих себе, коли знищуємо людство, знищуємо все те, що маємо оберігати, берегти і плекати. А що ми передамо іншим поколінням?
Звісно, якщо вони будуть… нажаль із глобальним мисленням небезпека глобальної катастрофи є очевидною.
Ось тому, коли ми чуємо заклики до миру, до примирення, до зупинки війни. ми щиро віримо, що це заклики під надхненням св.Духа, Духа, який є духом життя і життєдайності. Такі та подібні заклики, які несуть у собі надію, що мир відновиться, що любов знову запанує, що небезпека мине.
А якщо цих наслідків нема?
Якщо проголошений мир, знову похитнувся і війна знову відновилась?
Значить миру не було. Адже мир – це не ціль, яку треба досягнути за будь-яку ціну. Мир – це стан, в якому слід перебувати. Це той стан, який є найперше в серці людини, а вже далі він виражається у словах, у договорах і деклараціях.
Фальшивий, лицемірний, штучний, лукавий мир – це не мир, це брехня, яка у скорому часі стане явною. І ті, хто повірив у цю брехню, той буде почуватись розчарованим і зневіреним, обманутим і ошуканим. Така брехня може вбити жевріючу надію на мирне майбутнє. Тому небезпечно прийняти будь-яку форму миру, миру, в якому немає правди, справедливості і природності.
Мир – це не зупинка конфлікту, а відновлення правди, це торжество правди і це шлях покаяння для тих, хто спокусився на зло, на лукавство.
Про перший конфлікт, а може і про війну
Так було в раю, коли стався перший конфлікт, де була спроба замаскування зла. Тоді правда була під загрозою відразу після того, як сталось пізнання добра і зла.
Тоді Господь не закрив очі, не зробив вигляд, що таке немов буває, не пішов на компроміс і якусь домовленість, щоб було “добре” всім. Господь поступив справедливо і мир у раю відновився, і так буде вічно! А людина, якщо захоче знову повернутись у місце миру, то має надію, що там її чекаю, але з миром.
Досягнути мир у неправдивий і непрозорий спосіб – це найперше обман себе та інших.
Це вже не  правдивий мир, бо вже в собі несе приховану ворожість.
Це вже не мирний напрямок, бо хоче досягти цілі, але не каже, що буде після досягнення.

Церква молиться і нагадує всім про справедливий, тобто праведний мир, правдивий.
Саме цей мир є під натхненням Святого Духа, бо сокрушає серця людей і творить їх здатними любити. Люди, що не здатні любити ніколи не будуть жити в мирі. Ти любиш і живеш у мирі, або ти не любиш і не живеш у мирі.
Ворожий настрій стає передумовою до наступної війни.
Адже війни не починаються випадково. Так само  сім’ї, друзі не розходяться випадково і не стають відразу ворогами.
Це все процес і цей процес має єдине пояснення: від того часу, коли перестала бути любов, почалось життя в “не любові”.

Церква не тільки молиться за мир, але і закликає до покаяння, до навернення, до любові. І це в першу чергу стосується до агресора, до того, хто зробив боляче, до того, хто не був здатний любити.
Заклик до покаяння, якщо у цьому буде необхідність, також скерований до того, хто став жертвою «не любові». Адже, коли виконаний перший крок, тоді без наступного не можливо, щоб повернувся правдивий мир.
Як правило наступний крок може потребувати часу і чітких знаків покаяння розкаяного. Хто зазнав зранення, той потребує зцілення ран, щоб мати силу і здатність простити, відтак спробувати відновити добрі стосунки.

Якась інша форма примирення не є природною і стає ще одною спробою насильницького примирення. А хіба це не є ще однією агресією?
Тому такі і подібні їм заклики: «ви мусите сісти за стіл переговорів», «ви мусите домовитись» – це заклики, які несуть у собі насилля і ведуть до лукавого миру.
Християни не можуть навіть думати про це, бо це суперечить принципам Євангелії. Ісус ніколи з примусу не прощав, а також не робив це просто так, бо того хтось цього вимагав. Ісус не змушував інших прощати. Він закликав наслідувати Його.

Прохання про прощення на хресті – це була молитва звернена до Отця, була молитва заступництва за своїх грішних братів і сестер, і був вияв готовності до прощення.
Але чи це був акт прощення?
Чи хтось просив у той час про прощення у вмираючого Христа? Євангелисти про це нам не описують.
Проте знаємо, що потім, вертаючись, каялись і били себе у груди. Ось це є чудо правдивого примирення, коли Господь показує Себе здатним любити і прощати, будучи ще жертвою.
Він закликає нас до цього жертвенного прикладу.
Багато пішло за Ним, починаючи із святого першомученика Степана та апостолів. Це був їхній вибір, вільний вибір.

Тому ті, хто закликає інших до подібних геройських вчинків, щонайменше поводять себе не коректно, тільки говорячи і цитуючи Євангеліє, немов книжники.
Більше правдивіше буде тоді, коли покажуть особистим прикладом, знаючи, що це може бути останнє, що вони зроблять у своєму житті.
Але чи настане правдивий мир після таких геройських актів?
Для перших християн – це був лиш початок переслідувань. Лише через 300 років за імператора Констянтина була відновлена справедливість і передумовою цього були численні навернення.
Ось тоді прийшов не тільки мир, але ще й розквіт Христової віри.
Тоді не було компромісів і якихось дипломатичних ігор. Тоді було визнання вини і реабілітація всіх ран.

Тому справедливий мир і тільки він!
Не треба вигадувати чи очікувати якоїсь новизни дипломатії. Справедливий, тобто правдивий мир, може бути тільки через навернення агресора і через прощення тих, хто став жертвою нелюбові.