Побачити, визнати себе душевно зраненими

Loading

Дорогі браття і сестри у Христі, ми продовжуємо Великий піст і звертаємо увагу на наш душевний стан. Який він?  Визнаємо, що після 2 років повномаштабної війни і 10 років агресії все важче сказати, що у нас все добре і ми маємо спокій у душі. Багато з нас зауважують зміни у поведінці своїх рідних, друзів і сміливо визнають: ” війна нас змінила!” Кожен з небайдужих у цей час зазнав душевної травми і у кожного є відчуття, що ця війна не пройшла мимо, а багатьох вразила до глибини душі. Кожна ситуація в нашому житті вносить свої корективи у наше життя, але в яку сторону?

Досвід війни, навіть без фізичного поранення, залишає глибокі невидимі сліди в людській душі.  Такі сліди називають душевними ранами війни.

Зранення дістають не тільки ті, хто є на фронті, але також і ті, хто відчуває свою приналежність до тих, хто зазнав чи може зазнати якоїсь небезпеки. Але, як виявилось, не всі!

Ті хто на відстані від фронту ми можемо поділити на дві категорії: на співучасників війни і на байдужих, тобто тих, хто виключив себе від участі і не проявляють інтересу. Такі, байдужі, не відчувають зранення і душевного болю. Вони себе не вважають жертвою війни, вибравши позицію життя бути осторонь. Така ізоляція створює атмосферу безпеки і добробуту, мовляв: “я знаю, що є війна, але у нас все добре!” Така втеча від реальності час до часу провокує докори сумління, які можна легко заглушити різними оправданнями, після який байдужий стає все більше байдужим.

Але ті, які не втекли від дійсності, хоч є у безпечних місцях, але емоційно переживають стан війни, тому вважать себе учасниками цієї трагедії.

Учасників війни легко зауважити

Часто можна спостерігати, як спокійні та врівноважені до війни чоловіки та жінки тепер можуть легко втрачати рівновагу, ставати вибуховими та агресивними. Активні та життєрадісні перетворюються на виснажених, спустошених, пригнічених та замкнених у собі осіб. Дезорієнтація стає постійним явищем і тому часто чуємо: я не знаю, як тепер все буде, не знаю кому вірити. Війна змінює. Мирні люди уміють жити в мирі, а війна вимагає свого стилю життя.

Перебуваючи в зоні підвищеної напруги, людина  відчуває постійну загрозу власному життю, або життю своїх рідних. Психіка та весь організм є постійно в стані напруги і очікування якоїсь небезпеки.

Це стається в природній спосіб: Людський мозок підтримує в напрузі тіло, що бути готовими до дії самозахисту, що вчасно і правильно відреагувати на небезпеку. Людина постійно уважна до всього, що відбувається довкола і аналізує чи є тут небезпека. Таке явище називають стресом надзвичайної ситуації.

Часто в таки стресованих людей виникає бажання щось робити, щоб якось скерувати свою напругу на якусь дію і таким чином звільнитись від внутрішньої напруги. Не дивно, що заклопотаність дрібницями швидко виснажує не лише емоційні, а й фізичні ресурси, і так стає немов легше. Внаслідок цього стресована людина стає заручником постійного виснаження, що приводить до агресивності та гніву до інших, або до себе.

Можна ще більше описувати стан стресованої людини, але у нас мимоволі виникає запитання: “А є інший спосіб поведінки у час війни?”

Так є, це стан зціленої людини. Кожна рана потребує загоєння. Рана, яка вже загоїлась, не спричиняє болю. Ось тому відкладати лікування – це наражати себе на ще більшу небезпеку і шкоду. Але є й такі, які відкидають потребу у зціленні, які приховують свій правдивий стан, які живуть у неправді із самим собою та іншими. З часом все рівно хвороба викриє себе на зовні і тоді може бути велика біда. Тому треба бути смиренними і мужніми, щоб вчасно і правильно звернути увагу на свої зранення і повернути стан здорової людини. Важливо зауважити, що не завжди вдасться осягнути цього самостійно. Часто ми потребуємо присутності тих, хто може нам допомогти. Як правило, наші воїни не займаються самолікуванням, але довіряють себе своїм побратимам і спеціалістам.

Якби не друзі …

Історія із Євангелії від Марка (Мр. 2, 1-12.), яку чуємо у другу неділю Великого посту,  розповідає нам про важку ситуацію людини, яка була хвора і була розслаблена. Правдоподібно була ізольована від всіх, відчувала себе жертвою хвороби не тільки тілесної, але також і душевної. Що би змінилось в її житті, якби такий стан далі продовжувався би? Ставало би щоразу гірше. Бо ізоляція тільки би збільшувала зранення.
Є ризик, що зранені люди, якщо їм не допоможуть, можуть стати агресивними. Агресивність стає механізмом самозахисту. Бо болить. І не так просто самому зауважити відблиск Божого образу, а відтак побачити у власному житті джерело надії.  Зранена людина потребує присутності інших. Але не всіх. Потребує тих, хто прийме її зраненою, хто не зробить боляче, хто  своєю вірою створить умови побачити у власному житті джерело надії.

Віра у милосердну Божу любов та батьківське прийняття і прощення допомагають людині примиритися з власною історією та отримати зцілення від руйнівної потуги нестримного гніву й агресивності.

Друзі цього розслабленого юнака зробили те, що можемо із впевненістю сказати – це було цілення душевної рани!

  1. Вони винесли його із його дому. Вивели із стану ізоляції. Де, можливо спочатку, було відчуття безпеки, але це з часом ізоляція стає пасткою, яка перетворюється у тюрму закритості.
  2. Далі вони понесли до людей. Але люди, як люди, кожен зайнятий своєю проблемою. Вони не зупинились на перших труднощах, і це зраненому юнакові дало ще більше відчуття безпеки: заради нього зробили зусилля. Хтось терпить задля нього! Хтось дійсно бажає йому добра. Також, коли фарисеї робили боляче жорстокістю свої сердець, він відчув як за нього заступаються, як Ісус не шкодує, що його зцілив від тілесного і душевного болю.
  3. Зустріч із Ісусом перемінило докорінно життя того, що можливо втратив надію на всіх і на все.
  4. Ісус каже: “встань, візьми своє ліжко і йди додому”. Господь хоче, щоб він по вернувся до свого дому, але зціленим, любленим, радісним. Бо тільки людина зцілена не може завдати болю іншій людині, не буде ранити іншу людину, не буде озлоблена на всіх і на все.

 

Дорогі браття і сестри, маючи чистий і милосердний погляд, який могли отримати від Христа, погляньмо на себе самих, на наших ближніх і зауважмо чи ми є жертвами війни, чи ми є тими, котрі потребують загоєння душевних ран?

Якщо ми це побачимо, якщо ми це визнаємо, то наше ставлення до себе самих і до інших має бути іншим. Тоді історії, які ми читаємо в Євангелії, будуть у наших спільнотах частішими. Бог хоче, щоб ми були зцілені, але потрібно також і тих, хто стане другом життя зраненої людини і своєю вірою створить умови побачити у власному житті джерело надії.

 

Залишити відповідь