Не впізнаю їх, а вони мене

Loading

Одна жінка-заробітчанка повернулась додому після довгої розлуки. Крім багатьох речей, які її здивували, був факт, що діти і рідні не впізнавали її. Що дивуватись, вона теж це відчувала.
Довгий час існував мур холодних відносин між ними. Не було відчутно близьких відносин, як це є між рідними. Довгі паузи у розмовах у пошуках спільної теми і зацікавлень. Легше було, коли кожен був на самоті. А як інакше?
Проаналізуйте, скільки Ви даєте матеріального, а скільки духовного?
Тому те, що єднає – це матеріальне. А якщо наші стосунки будуть не на духовному, то від нас будуть очікувати лише: гроші, красу тіла, допомогу, … а якщо це закінчиться, тоді що?
А скільки грошей чи посилок Ви відправили рідним? Більше чи менше, ніж слів сказаних по телефону, написаних в листі?
Які свої духовні цінності ви вислали разом із матеріальними?
Значить, як кажуть: яке їхало, таке і здибало?

3 коментарі до “Не впізнаю їх, а вони мене”

  1. Була я на заробітках в Італії 5 з половиной років. Підтривала себе думками, що допомогаю родині. Переслала богато посилок з непотрібними, як виявилось потім, речами. Мені повезло, заробила на квартиру доньки. А сину не змогла. Дуже підскочили ціни на квартири. Повернення додому перенеслося би не на один рік. Можна було терпіти, продовжувати працювати за гроші, які ніколи не зможу заробити на Україні. Скоро буде два роки, як я повернулась додому. Виявилось, що моя родина нормально обходиться без моїх італійських грошей і, слава Богу, не бідує, все необхідне є. Мені важко було привикати вдома. В короткі відпустки почуваєшься гостем у рідному домі. Треба час, щоб знову стати господинею. Зато зараз я дуже часто відчуваю солодку радість у серці, що живу вдома, вільна, працюю, спілкуюсь зі своїми людьми, хожу до церкви, яка в п”яти хвилинах від дому і у неділю повна віруючих, ізжу по святим місцям, якими богата Україна, живу нормальним життям. Це здорово!
    І згадую, колись почуті від отця Віталія слова, що не буде нічого страшного, якщо і не заробимо для свого сина на хату.
    Зараз наш син з невісткою самі заробляють на аренду квартири, на достойне життя, і на відпочинок за кордоном. Виглядають щасливими. Бог дасть, колись самі зароблять і на власну квартиру.
    Я дуже рада, що Бог повернув мене на Україну.

Залишити відповідь