Спокійний день обірвався несподіваною звісткою: трагічно загинув мій товариш священик. Був такий шок, що важко було спокійно відреагувати… думка про трагедію не давала спокою. Дійшло до того, що навіть, почав дорікати Богу, що Він несправедливо поводиться з нами, людьми. Забрав життя найкращому, котрий багато помагав людям, був глибокою духовною людиною, і для мене особисто був великою підтримкою… Чому саме він? Чому найкращий? Чому забрав … саме зараз, коли так його було потрібно.. Чому….? Того ж дня, ввечері, я увійшов у храм і намагався почати молитву …. Не знаю, була це молитва, чи радше буря запитань, які поступово переростали у дорікання.
Врешті я підвів очі з надією отримати відповідь і, як завжди, нічого не почув…. Натомість цього разу, як на диво, мій погляд зупинився на розп’ятті. Дивився на нього, немов уперше побачив Христа розп’ятого. По деякому часі мене осінила думка, що я дивлюся на образ мертвого тіла Ісуса. На мертвого Сина Небесного Батька. Дивився на образ мертвого тіла – друга людей, котрий жив між ними і був дуже дорогий для них. Його життя теж обірвалось і він теж залишив усіх.
Минув ще якийсь час.
І я тихо промовив: « Прости, Отче… простіть, апостоли… ви теж пережили те, що я зараз відчуваю”.
Закінчилась молитва і я йшов дорогою, пропихаючи обережно людей, котрі теж прийшли на молитву за душу новопреставленого священика. Хтось мене впізнав і підморгнув, немов: «тримайся і будь таким, як він».