Тема страху – це дуже делікатна тема у житті кожної людини. Кажуть, що страх мають усі. Може саме тому, коли ми бачимо когось, хто є безстрашний, відразу називаємо його героєм. Бути героєм це для нас людей є річ поважна і досить таки шаноблива. Хто би з нас не хотів бути героєм?
Вернемось до страху.Можливо, переборюючи його, кожен з нас зможе стати героєм? Але перед тим, як стати з ним в боротьбу мусимо знати щось про нього. Перше, що відразу можемо зауважити це те, що він, страх, іде завжди у парі із невпевненістю в те, що незабаром буде. Наприклад ми ідемо по вулиці і зникає світло, стає темно. Ми зупиняємось, бо не знаємо, що буде далі, яка є дорога, що там є, а чому саме зараз зникло світло і пішла далі наша фантазія. І тепер, якщо наважимось все ж таки іти далі, то хід вже є набагато обережніший, постійно оглядаємось і максимально зосереджуємось. Але внутрішнє відчуття час від часу підкидає нам те, що ми називаємо страх. У багатьох людей це відчуття настільки розвинуте, що здатне блокувати будь-яке рішення і дію людини. В основу цього досить сильно входить фантазія: чим більше фантазії у негативному світлі, тим більше є можливості мати більше страху. Але так, як людина по своїй природі є творча, то звичайно страху у кожному із нас не бракує майже ніколи. Так, ми боїмося не тільки темних приміщень, невідомих речей, як колись у дитинстві, але вже у дорослому житті ми боїмося на досить поважному рівні, а це страх перед труднощами, страх перед завтрашнім днем, страх перед людиною, страх взяти на себе відповідальність, дотримати слово, страх за скоєне, страх перед самим собою, страх перед кінцем життя.
Сам страх деколи допомагає нам.
Завдяки страху ми можемо мати певну гарантію, що діти, яких ми виховуємо, будуть нам слухняні. Це може бути страх перед якимось Бабаєм, відьмою, чортом, які входячи у свідомість малої дитини, стають її вихователем. Ми кажемо: не іди туди, бо тебе вкраде Бабай, заворожить відьма, чорт буде голову крутити. Дитина в це вірить і вже постійної присутності батьків не потрібно, бо вона забороненого вже не зробить.
Деколи елементом залякування можуть бути і справжні істоти такі, як „вовк з’їсть у лісі”, або ж і люди, часто нам дуже дорогі. Думаю, кожен з нас чув ці слова: „не роби цього, бо татові чи мамі розкажу”, або ж: „як тато прийде, то побачиш, що тобі буде”, а ще: „чекай, чекай мама тобі все покаже”. В даному випадку ми використовуємо силу страху, передаючи чи нав’язуючи його іншому, щоб отримати якийсь результат. Коли стаємо дорослі, то форми передавання страху мають і дорослий характер: залякування, погрози, зобумовлення, шантаж – усі вони мають однакову методу: торкнути внутрішній світ людини, влізти у нього, посіяти непевність, зумовити його до впливу і залишити неспокій. Коли людина ослабне, тоді можна робити із нею все, що забажаєш, тобто маніпулювати. Із заляканими людьми є дуже просто керувати тим, хто хоче бути понад ними завжди. Їм говориш і вони слухають без зайвих клопотів таких, як пояснення, суперечка, відповідь на запитання і т.д. Можливо, саме тому цей спосіб керування і впливу на людей був дуже привабливий для тих, хто використовував страх чи то фізично, чи то морально або ж і духовно?
Живучи у страху, посіяному ще з самого дитинства, можемо собі уявити в що перетворюється життя. Недивно, що багато людей закінчують життя самогубством і багато з них, через те, що втратили надію на завтрашній день. Втратили надію, зміст продовжувати життя, але віднайшли невпевненість у своїх діях, страх перед майбутнім і розпач. Рішення приходить швидко як одне із найпростіших – вийти з боротьби, не дати продовження життю.
Живучи у непевності, яку можливо відчули, ще від самого дитинства, навіть тоді, коли ми робили свої перші кроки, важко говорити про здатність зробити правильні рішення у житті, бо страх перед помилкою, непевність у своїх силах, страх у своїх діях настільки може вплинути на людину, що може просто заблокувати її волю і єдиним виходом залишається – підкоритись іншому і сліпо виконати його волю. Так виростають діти, які не можуть прийняти самостійно якогось простого рішення. Батьків це може тішити, бо діти завжди є близько них, але чи на довго стане їх наказів? Чи вартує перетворювати дітей у рабів своїх рішень? Можливо їхня ціль – є стати відповідальною і самостійною, тобто зрілою людиною?
Живучи без підтримки і вирозуміння, особливо у молодецькі роки, є досить важко сказати: я не маю страху. Закриваючись у своєму світі, перед страхом, що тебе не зрозуміють, молоді люди починають жити своїм життям ілюзій, мрій, уяви – цей світ є прекрасним, але на жаль не завжди є реальним.
У цьому світі ілюзій завжди є так, як ми цього забажаємо, але цей світ залишається тільки нашим внутрішнім світом. Цей світ творимо ми і тільки ми, але такий спосіб виключає присутність іншої людини і її волю, бо у цьому світі головними є ми, а точніше наші ілюзії. Власне такий спосіб життя приходить до нас на поміч тоді, коли ми не можемо жити в реальному житті. Не маючи підтримки у труднощах, не знаходячи вирозуміння від інших у своїх проблемах, віднаходимо інший світ, у якому не маємо страху, щоб «жити». Та все ж страх приходить. У цьому випадку тоді, коли маємо розпрощатись із цим намріяним світом і вернутися до реальності. Кожному із нас, мабуть, знайоме це відчуття: коли щось дуже бажаємо і відразу починаємо собі уявляти – як воно вже є у нас, і як нам є добре; але як стає боляче, коли це не стається; приходить криза, розчарування, розпач…
Дуже трапляється, коли хтось бере на себе відповідальність і признає, що бажання було бажанням, а дійсність є дійсністю. Отож, коли мріємо, добре би було завжди припускати дві можливості: це може статися, а може цього і не статися. Це означає приготовляти себе до того, що незабаром буде. Прийняти дійсність такою, якою вона є і не втекти – це вчинок зрілої людини. Та все ж, по різному трапляється у нашому житті. Мале дитя ховається від своїх батьків і мріє про втечу, бо має страх перед покаранням за скоєне. Дівчина, яка до без тями кохає юнака, часто боїться про це йому сказати, щоб не почути відмову, або ще, щось інше, що покладе кінець її мріям. Молоде подружжя, що довший час у розлуці, має палке бажання зустрітися, але поруч з тим і має велику боязнь зустріти вже іншу, змінену з часом, людину. Студент, котрий не завжди знаходить сміливості взнати оцінку за свій іспит, бо має передчуття, що склав його погано.
Доросла людина, котра боїться сказати правду, бо ще з дитинства знає, що це приносить незручності, а водночас, що його не приймуть таким, яким він і є. У твоєму житті також можеш знайти безліч випадків, коли сам особисто переживав подібне. Мусимо це признати – страх хоч і у різних формах, але все ж є: серед нас і у нас. Але як бути з героями, про яких ми згадували на початку? Так, тих безстрашних.
Одним серед них був Ісус Христос.
Він був людиною і мав страх також. Це можемо побачити із його молитви в Оливному городі, коли усвідомив свої терпіння і просив про віддалення терпінь. Його апостоли; коли зреклися Його і порозбігались, вони теж це зробили зі страху. Але вартує не зупинятися лише на цьому окремому факті страху, але іти далі, тобто, що сталось далі. Цей страх не стався страхом на знищення самого себе, а лише виявом своєї немічності, слабості, своєї малосильності перед реальністю. Усвідомлення того, що може статися, спонукує нас до глибоких роздумів: чи зможу це зробити? перенести те, що незабаром зустріну у своєму житті? Ісус вірив твердо у Отця, у того, хто Його любить і завжди Його підтримає. Ісус перейшов цей страх із глибокою довірою до Небесного Батька, Бога. Цієї надії, що Батько буде з Ним, ніхто не міг убити у Ньому. І Він “витерпів усе, аж до кінця”, навіть тоді, коли його усі покинули. “Він переміг смерть” – переміг смерть духовну, котра породжується страхом і тілесну смерть, даючи надію на воскресіння і життя вічне. Можливо тому Ісус дуже наголошував: “не бійтеся тих, що можуть тіло вбити, але душі убити не можуть”. Ісус своїм життям звільнив нас від рабства страху, дарував нам життя. Кожен, хто вірує у Нього, матиме життя – вічно. Апостоли та інші свідки Христа, наслідуючи Його, засвідчили це своїм життям, хто мучеництвом, а хто і щоденним життям.
Кожен з них, також мабуть, відчував страх, але кожен з них на ньому не зупинявся і не завдавав собі духовної смерті, бо бачив приклад Христа, відчував велику любов до Бога і від ближніх у конкретному житті, не позбавленого терпінь. Кожен з тих, хто витримав, твердо вірив у допомогу і у присутність Учителя з Назарету у кожній хвилі життя. Тому, кожен з них ішов далі і ніс іншим довіру до ближнього, як колись отримали цю довіру від Христа – іти і дарувати Добру Новину, давати надію на майбутнє життя, виявляти вирозуміння і прийняття Доброго батька, свідчити про любов, котра завжди є відкрита до життя, життя у повноті.
Ісус прийшов у цей світ, і прийшов до кожного з нас дати мир, котрий є не початком, але наслідком нашого життя із Христом. У цьому житті з Христом немає страху, бо нема чого боятися. Христос нас розуміє і приймає завжди такими, якими би ми не були і який би раз до Нього не приходили. Він завжди чекає нас, щоб вказати нам життя у мирі і любові. Христос нищить страх перед смертю, вказуючи, що – це лише перехід до іншого життя. Нищить страх перед майбутнім і перед труднощами, бо все можливе тому, хто надіється на Нього. Нищить страх перед самотністю, запевняючи бути з нами аж до кінця віку. Залишається страх лише у нас самих і саме той страх, який передаємо іншим чи то у вихованні молодших, чи у простих стосунках із ближніми. Будьмо завжди свідомі того, що з цим страхом передаємо непевність у житті, втечу від реальності, неможливість зросту у зрілості, духовну смерть, що кладе кінець любові, бо „Страху нема в любові…(погляньте на роздуми про це у першому посланні Івана починаючи з 4 глави 7 стиха)”
Ось, такий роздум, а можливо, просто приватна думка. Запитаєте: що ж робити? Маємо вибір: залишатися у страху, у цьому рабстві і передавати його із покоління в покоління або ж…