Дорогі брати і сестри, у сьогоднішньому уривку Євангелія від Матея (Мт. 14, 14–22) ми пригадуємо, як Ісус зглянувся над натовпом, зцілив їхніх хворих, а потім чудесно нагодував п’ять тисяч людей п’ятьма хлібами і двома рибами. У цьому ювілейному році ця історія відкривається для нас по-особливому. Адже вона нагадує про справжнє паломництво людей, під час якого зустрічаєш і випробування, і досвід довіри, і надзвичайні випадки.
Дорога надії — це шлях від дому у пошуках змін
Євангелист Матей згадує, що «вийшовши, Ісус побачив силу народу». Це люди, які вийшли з міст, від своїх помешкань, від свого звичного життя. Вони залишили все, щоб піти на зустріч із Христом. Ми можемо сміливо назвати їх паломниками — тими, хто залишає позаду свою домівку і пускається в дорогу, аби повернутись із змінами. Кожен правдивий паломник має запитання, потреби, духовні бажання — і тому пускається в пошуки. Як правило, шукаємо те, що втратили. Паломники вірять, що знайти втрачене можна в інших обставинах, зустрівши іншого і наповнившись тим, чого в себе вдома немає.
Люди, які прийшли до Ісуса, не знали, як усе складеться. Вони не були попереджені наперед про всю програму перебування. Вони не брали з собою багато речей, хоч йшли у пустинне місце. Вони просто йшли на зустріч, бо серце їм підказувало: там є надія.
Це образ кожного з нас. Коли ми вирушаємо в паломництво до святого місця, ми живемо очікуванням. Ми прагнемо отримати відповіді на свої запитання. Ми переконані, що, залишаючись у звичному місці, відповіді не приходять — потрібно шукати їх. Ми пускаємось у зустріч, яка може змінити наше життя.
Наступне, що може нас спонукати залишити свій дім, комфорт і все звичне, добре знане нам і контрольоване нами, — це наша віра. Ми йдемо, бо віримо, що Бог нас чекає. Ми не повинні мати сумніву в тому, що ми бажані. Бог усе наперед готує і ніколи не буде ставитися до нас так, наче ми Його турбуємо. Пам’ятаймо: у Бога немає часу, і для Нього наша присутність — це завжди вчасно!
Це великий знак надії, яка не посоромить: вийти з дому, довіритись і рушити в дорогу — туди, де тебе чекають.
Ми не знаємо, як там розвивались події. Можливо, хтось приходив, хтось відходив, але тисячі людей залишились біля Спасителя. Це було щось величне і захоплююче. Мабуть, тоді вони відчули себе тим народом, що вийшов з неволі Єгипту в пустелю. Тут вони відчували себе огорнутими великою любов’ю. Вони відчували, що є Хтось, хто більше, ніж Мойсей, що між ними — Той, хто може робити чуда, які лише Бог може зробити. Це був час небесного піднесення, і нікому не хотілось повертатись додому — до звичних справ чи проблем. Тут був простір, відчуття свободи і безмежності.
Але пустеля має й свої мінуси. Саме їх першими зауважили втомлені апостоли. Допоки ми є на цій землі, нас постійно переслідуватимуть: бажання відпочити й відновитись, поїсти й набратись сил. Цього разу винятку не було. Учні надвечір бачать проблему: «Місце пустинне, і година вже пізня». Вони раціональні, логічні. Пропонують відпустити людей. Але Ісус бачить інакше: не проблему, а можливість показати свою турботу про інших. Не нестачу чи брак, а нагоду для вияву благословення. Ми або втікаємо від труднощів, або вирішуємо їх. Коли пускаємось у паломництво, ми приймаємо рішення йти на зустріч і не втікати, боротися з труднощами, а не уникати їх чи скидати на плечі інших.
Так буває в людському житті: ми відчуваємо втому, турбуємось за себе, бачимо ситуацію, шукаючи власної користі. Але Христос у цьому випадку хоче навчити учнів бачити по-іншому. Його погляд — не знизу вгору, а навпаки. Жити в надії — це мати погляд Божий на наше життя, а зрікатися погляду, що несе страх за власну користь. Паломник надії — це той, хто вчиться від Христа дивитись так на людей і на складні ситуації, як дивиться Бог. Бог дивиться поглядом любові.
Щоб мати погляд любові, недостатньо бути аналітиком, а інколи — це навіть небезпечно.
Логіка апостолів по-людськи була бездоганною. Це була справжня аналітика на досвіді людських стосунків. Вони оцінили ситуацію і побачили реальну проблему. Потреба: нагодувати тисячі людей. А можливості були скромні: лише п’ять хлібів і дві рибини. Висновок напрошувався сам: наявних ресурсів недостатньо — треба відпустити людей, хай самі шукають інші шляхи, тобто — нехай кожен подбає за себе. Це і легше, і простіше. З точки зору людської мудрості — єдине правильне рішення. Але Ісус — не аналітик. І Він відповідає: «Не потрібно їм іти, ви дайте їм їсти!»
Ця відповідь прозвучала як абсурд. Учні, напевно, в ту мить перезирнулися: «Ми? Чим? Ми ж щойно все порахували, все проаналізували! Це неможливо!»
Ісус не поступається. Він знає, що просить. І Його прохання — це шлях до іншого рівня: з рівня людської логіки — на рівень Божої віри. Він показує, що існують обставини, коли наші розрахунки, наші стратегії, наші найдосконаліші плани — недостатні. І навіть небезпечні, бо стають перешкодою в духовному зростанні. Коли людина живе в самодостатності й самозабезпеченості, вона не хоче ризикувати й виходити за межі свого контролю. Ці межі звужуються — і тоді в людини настає криза: їй стає тісно в її вузькому, хоч і безпечному світі.
Можливо, сьогодні хтось із нас відчуває себе на місці тих апостолів?
Це тоді, коли ми зустрічаємо проблему, щось у нашому житті не складається — і ми намагаємося все логічно вирішити, складаємо списки, будуємо схеми, шукаємо виходи. Але в теорії щось не сходиться. Наші сили, ресурси, можливості — як ті п’ять хлібів і дві рибини — здаються мізерними. І тоді маємо почути голос Ісуса: «Ви дайте їм їсти». Логіка каже нам: «Ми? Чим? Це неможливо!» А голос Ісуса закликає: довірся.
Для апостолів три роки подорожі з Ісусом — це не був курс по вирішенню проблем людського життя, це був шлях віри!
Сьогодні багато вчителів бомбардують нас порадами, як жити. Ми слухаємо їх, щось виконуємо, але є постійне відчуття, що ми живемо неправильно. Але хто з тих “мудреців” візьме відповідальність бути з нами у важкій ситуації й показати шлях надії? Ісус залишився з ллюдьми у час їхньої трудності, залишився з апостолами у час їхнього вибор. Більше того, Вн використав цю трудність, щоб вона стала уроком віри для всіх. Так було в тій ситуації, так є і в інших.
Він запитав: «Скільки у вас хліба?» — і вони віддали те, що мали, хоч і дуже мало. Віддали все.
Так і ми — коли стоїмо перед викликами — можемо прийти до Бога і сміливо сказати про свій план. Але спробуймо залишитися відкритими до Його голосу. Почуймо, що Він скаже. Його слова — це завжди слова любові. Це запрошення ризикнути, вийти за межі аналітики, і з довірою віддати Йому те, що маємо. Наші маленькі «п’ять хлібів і дві рибини» можуть стати основою для Божого чуда.
Сьогодні Ісус звертається до кожного з нас у нашому паломництві життя: “Пам’ятай, труднощі будуть. Їх не треба боятись. Але ти, не залишайся у відчаї. Якщо людська логіка не допомагає — є інший шлях. Шлях довіри!”
Тому прийти до Христа й сказати про свої страхи, турботи, переживання — це важливо. Але не йди зразу геть, думаючи лише про себе, про варіат вирішення у свою користь. Залишся з Ісусом, щоб почути Його волю. І побачити, як Він діє. Як Він множить. Як перетворює неможливе — на можливе.
Храми порожні – це трудність?
Хтось влучно зауважив, що нині храми спорожніли. Людей вже багато не побачиш у святих місцях. Може, тому, що теперішні «апостоли» забули цю історію помноження? Міцно тримаючи в руках свої «п’ять хлібів і дві рибини»…