Дорогі браття і сестри у Христі, ми стоїмо на порозі великого торжества – Богоявлення. Згадуючи про подію (Євангеліє від Марка 1, 1-8), коли небо відкрилося над водами Йордану, і було чути голос Отця, мимоволі виникає питання: а чому Бог обʼявився поза Єрусалимом, поза місто своєї слави, поза храмом?
У часи Івана Хрестителя центром релігійного та культурного життя був Єрусалим. Там стояв величний Храм, там були священики, книжники, закон і стабільність. Здавалося б, Бог мав би явитися саме там, у золоті та величі. Проте Божий задум інший. Пророцтво Ісаї справджується не в храмових стінах, а в пустелі. «Голос вопіющого в пустині: готуйте дорогу Господеві…»
Люди залишали домівки, свою роботу, релігійні обряди Єрусалимського храму і йшли в дику, невпорядковану пустелю.
Чому?
Можливо тому, у пустелі люди зустрічалися з праведним чоловіком Іваном Христителем. Він був іншим від священиків старого заповіту. Він був одягнений у верблюжий волос, його їжа – сарана, його храмом було – небо, його стиль життя – це був живий докір людському марнославству і «релігійному комфорту»
Але за цим всім Він нагадував людям те, що людина – це не те, що вона їсть чи у що одягається. Життя людини залежить від її життя з Богом.
У пустелі люди зустрічалися не лише з праведником пророком Іваном, але й із самими собою.
У шумі хаосу міста, сучасності комфортного життя легко заглушити голос сумління. У колі друзів і колег легко грати роль «успішного» або «праведного». Але в порожнечі пустелі, де навколо лише пісок і небо, людина залишається наодинці зі своєю душею. Пустеля стала місцем, де немає фальші, де немає за що сховатися.
Люди входили у води Йордану і визнавали свої гріхи. Це не було просто формальним обрядом. Це був акт глибокої внутрішньої свободи. Коли ми визнаємо свій гріх, ми перестаємо бути його рабами.
«Слідом за мною йде сильніший від мене… Я вас христив водою, а він христитиме Духом Святим».
Іван готував дорогу. Він «вирівнював стежки», прибираючи каміння гордині та ями самообману, щоб Дух Святий міг вільно увійти в серце людини.
- Чому ми боїмося тиші сьогодні? Тому що в тиші випливає на поверхню те, що ми так старанно ховаємо за роботою, гаджетами та щоденною метушнею.
- Чому паломництво до Йордану було таким масовим? Бо люди відчували спрагу за справжністю. Іван не пропонував їм комфорту, він пропонував їм покаяння — «метаною», повну зміну мислення.
Вихід до Йордану – це було визнання: «Моє життя в Єрусалимі зайшло в глухий кут. Мені потрібне очищення».
- Чи маю я свою «пустелю»? Місце і час, де я відкладаю телефон, вимикаю новини і стаю перед Богом таким, яким я є насправді.
- Від чого мені потрібно вийти? Які «єрусалимські» звички, маски чи фальшиві впевненості заважають мені почути голос Господа?
- Чи готовий я до зустрічі з Сильнішим? Іван Хреститель вчить нас смиренню: «я недостойний розв’язати ремінець Його сандалів». Тільки в такому смиренні ми стаємо здатними прийняти хрещення Духом Святим.