Дорогі браття і сестри у Христі, історія про зустріч сліпонародженого з Ісусом захоплює нас великою простотою зі сторони чоловіка і водночас великою заплутаністю зі сторони тих, котрі не змогли прийняти факт уздоровлення та повірити в Ісуса.
Цей чоловік нічого не просив. Він не кричав до Ісуса, не простягав руки, не благав про зцілення. Він просто сидів – такий, яким народився. І саме до нього підійшов Господь. Це перший великий урок цього Євангелія: Бог приходить до нас і тоді, коли ми просто є – в нашій немочі, в нашій тихій потребі, в нашій щоденній сліпоті.
Подивіться на простоту його послуху. Ісус сказав: “Іди, умийся в купелі Силоамській”. І він пішов. Не запитав: “А як це допоможе?” Не сказав: “Зачекай, я спершу порадюся з рабинами”. Він просто пішов і вмився. І прийшов зрячим. Скільки разів у нашому житті Господь каже нам щось просте – пробач, помирися, поділися, помолися, довірся – а ми починаємо шукати причини, чому це складно, чому це не на часі, чому спершу треба все обдумати? А той сліпий чоловік навчає нас: простий послух відкриває очі.
Але ця історія має і свою не приємну сторону. Коли він повернувся зрячим, його не зустріли радістю. Його почали аналізувати і допитувати. Спершу сусіди – “Чи не той це, хто сидів і жебрав?” – немов не могли повірити, що з людиною може статися щось добре. Потім фарисеї – вони не питали: “Як ти почуваєшся? Яке це щастя – бачити!” Ні. Вони допитували: “Як це сталося? В який день? Хто це зробив?” Вони шукали не відповідей, а привід, щоб засудити.
Тут було все просто: вони бачили на власні очі чоловіка, якого знали як сліпого від народження, – а тепер він стояв перед ними і бачив. Але замість того, щоб відкрити серце, вони закрили розум. Бо вони вже вирішили, ще до зустрічі, що Ісус – грішник. І жодне диво не могло змінити цього вироку. Ось що значить духовна сліпота: це не відсутність інформації. Це відмова побачити і повірити.
А той простий чоловік – він не мав богословської освіти. Він не читав тлумачень Закону. Але він мав одне, чого не мали фарисеї: праведність. “Чи він грішник, не знаю. Знаю одне: був сліпим, а тепер бачу”. Ось весь його катехизм. Ось його сповідання віри. Не теорія – а особисте свідчення. І це свідчення виявилося сильнішим за всі суперечки.
Дорогі, кожен з нас має своє власне “був сліпим, а тепер бачу”. Може, це момент, коли після довгих років блукання ми навернулся до Бога. Може, це хвилина, коли ми пробачили комусь, кому, здавалося, пробачити неможливо, і відчули, як з серця спала важка брила. Може, це тяжка хвороба чи втрата, через яку ми раптом побачили, що справді є важливим і цінним в житті. І ще багато чого, що Бог у нашій простоті виявив на нас і в нас.
Це і є діла Божі, які виявляються на нас.
У цій історії переконуємось, що Господь не шукає від нас красномовності і чи вміння переконувати інших. Він шукає правдивості, праведності і простоти. Він шукає того має просте серце, яке каже: “Вірую, Господи” – без зайвих слів, без надмірних застережень, без страху, що скажу щось не так. Бо як тільки ми починаємо ускладнювати – ми починаємо губитися. А простота – це найкоротший шлях до Бога.