Дорогі браття і сестри у Христі!
У Євангелії від Матея ми читаємо про зцілення сліпців і німого. Боже милосердя виливається з великою силою, якої люди ще раніше не бачили. Це було незбагненним для людського розуму й викликало захоплення: «Ніколи нічого такого не було видно в Ізраїлі».
Вражає те, що Ісус не зважає на чергову критику з боку фарисеїв і продовжує свою місію спасіння людства.
Є ще одна деталь, яка викликає здивування. Після зцілення сліпих Ісус наказує: «Глядіть, щоб ніхто не знав про це». Але «вони, вийшовши, розголосили про Нього чутку по всій країні». Спочатку вони виявили себе дуже слухняними, і за їхньою вірою сталося зцілення. Проте згодом бачимо, що вони не послухалися прохання свого Цілителя.
А що було б, якби вони прислухалися?
Ми не знаємо пояснення їхньої поведінки, але можемо пригадати ті моменти, коли із закритими устами переживали особливу дію Бога у своєму житті. Зовнішнє мовчання сприяє тому, щоб народився внутрішній діалог. Виявляється, не зовнішній крик, а уважне слухання допомагає зростати у вірі.
Коли Ісус наказує не розголошувати про чудо, Він насправді запрошує нас до внутрішнього діалогу із Собою. Він не проти того, щоб ми свідчили про Божу дію у нашому житті, але всьому свій час.
Зерно, яке падає у наші серця, має спочатку вкорінитися, прорости, а вже потім принести плід. Часто під впливом сильних емоцій ми можемо багато говорити про Бога. Але коли цей емоційний стан минає, людина, яка ще не утвердилася у вірі, зустрічається з кризою, що ставить під сумнів усе пережите. І що тоді?
Багато людей відходять від Бога, хоча у своєму житті були свідками великих Божих чудес. Адже не завжди буде так, як ми хочемо. І те, чого ми прагнемо, не завжди є для нас справді корисним. Тому Бог інколи може не виконати наших бажань, і ми не побачимо того результату, на який очікували після своїх молитов. Що тоді?
Саме тому Господь часом запрошує нас відмовитися навіть від того, що, здається, «нічого поганого в собі не має», щоб ми залишилися з Ним, зросли у вірі й не поспішали розповідати про все навколо, а насамперед дозволили Божій благодаті глибоко вкоренитися в нашому серці.
У мовчанні народжується глибокий досвід віри, бо саме воно відкриває простір для внутрішнього діалогу з Богом.
У цьому уривку Ісус не просто забороняє говорити про чудо. Він виховує зрілу віру. Чудо — це не кінцева мета, а лише початок дороги. Якщо людина відразу починає всім розповідати про свій досвід, вона може сама ще не встигнути його пережити й осмислити. Її віра залишиться на рівні сильних емоцій.
Натомість Христос ніби говорить: «Побудь зі Мною. Дай цьому дару вкоренитися у твоєму серці. Нехай спочатку зміниться твоє життя, а вже потім твої слова стануть свідченням.»
Господь інколи запрошує нас мовчати не тому, що не хоче, аби світ дізнався про Його діла. Навпаки, Він прагне, щоб наше свідчення народилося не лише із захоплення чудом, а з глибоких стосунків із Ним. Зерно Божої благодаті має час укорінитися в серці, зміцнити нашу віру, пройти випробування і лише тоді принести плід. Бо емоції минають, а справжня віра залишається.
Чи були у твоєму житті такі моменти, коли чудесні події ще більше наблизили тебе до Бога?