Як розказували що, в одній сімʼї маленька дитина щовечора виглядала у вікно, чекаючи, поки тато повернеться з роботи і не тільки дитина. Справа в тому, що попри всі зусилля матері, хлопчик відмовлявся їсти. Це вже входило у звичку, що єдиний, хто міг нагаодувати сина був батько. Коли він повертався втомлений, садив синочка собі на коліна і з великою терплячістю та любов’ю годував його ложечкою з маленької мисочки, вкладаючи в кожну ложку не лише їжу, а й усю свою батьківську ніжність.
Минули роки. Немов за помахом руки, час перегорнув сторінки життя.
І ось лікарняна палата. Біля ліжка старенького, знесиленого хворобою батька зібралися рідні. Вони благали його скуштувати бодай краплю вечері, але батько лише тихо просив пити і відвертав обличчя.
Аж ось двері відчинилися, і до палати увійшов кремезний, дорослий чоловік. Побачивши рідне обличчя, він сокрушився і покотилась сльоза. Змінився… Далі тихо й жіжно промовив:
– Пріт тату… Ну що, як твої справи?
Батько розплющив очі, упізнав сина – і вперше за весь цей довгий день його обличчя осяяла лагідна усмішка. Він повільно підняв тремтячу руку і показав пальцем вгору: все добре, сину.
— Тату, ти з’їси трохи? — тихо запитав син.
Батько ствердно кивнув.
І за мить сталася дивовижна річ. Старий чоловік лежав на ліжку, а його дорослий, сильний син, стоячи над ним, годував. Він брав ложечку, готував батька і ще жаруючи щось там примовляв до нього.
Це нагадувало те, як колись у дитинстві батько ніжними, лагідними словами годував свого сина.
Коло життя замкнулося – син годував батька, наче той знову став маленькою дитиною.
У нашому житті ми надзвичайно часто робимо те, чого колись навчилися від інших. Інколи майже не свідомо ми повторюємо ті самі слова любові, милосердя і турботи, які вбирали в себе з самого дитинства.
Як важливо залишати дітям те, з чого сам скористаєш.