Сьогодні день був із самого ранку важкий, як і кожен день. Постійно десь спішиш і постійно чомусь наздоганяєш час. І ось, знову біжу – цього разу не встигаю на поїзд. Для мене це ціла трагеді, бо вже у думках переживаю за наслідки. А наслідки можуть бути досить серйозні. Люди не люблять чекати, тим більше, коли ти запізнюєшся на цілу годину. Вибачатися вже стидно, бо це мав би бути далеко не перший раз.

Подібні думки мені ще більше додають надхнення бігти, щоб встигнути і уникнути нещастя.

І ось, бачу поїзд на пероні, вбігаю захеканим у вагон і наштовхуюсь на провідника. Моїй радості не має меж. Встиг!

Із глибоким видохом викрикую: “ааа…на щастя встиг!”.

Провідник мені ласкаво усміхнувся і, коли я черговий раз глибоко вдихнув трохи свіжого повітря, промовив:  “Щастя – це тоді, коли виходиш з хати швидше”. Сказавши це, він пішов у сусідній вагон перевірити квитки. А я сів собі біля вікна і віддихувався, чекаючи того моменту, коли мої легені просто спокійно будуть вдихати повітря і моє серце теж спокійно буде відбивати свій ритм, ритм нормального життя.

Дивлюсь у вікно і думаю про щастя…. А може дійсно було би простіше робити менше справ, але якісніше?

А може робити всі, що є, але з покорою деякі вікласти на потім і визнати це перед іншими, що у даний час потрібно зробити нагальніше?

А може дійсно іти в ногу з часом, тобто робити все у свій час? Може це і означає бути сучасним?

Мої роздуми перериває голос провідника: “Час виходити. Це кінцева зупинка”.

І ось, я знову зриваюсь і біжу… проїхав свою зупинку…