Дорогі браття і сестри, сьогодні ми слухаємо ці прекрасні історії, які насправді творять єдину історію. Вони зворушують наше серце. Наче ми самі були присутні серед тих людей, які стали свідками того, як ця жінка підійшла, торкнулася Ісуса і зцілилася. Вона хотіла приховати свою історію, але Ісус виявив її. І вона дала свідчення своєї віри: розповіла свою історію життя, розповіла про ті довгі дванадцять років терпінь, страждань, принижень та ізольованості.
Чи були для неї ці дванадцять років? Це був шлях до успіху чи шлях до великої депресії?
Інколи в нашому житті з’являються ситуації, які не вирішуються відразу. Минає день, тиждень, місяць, роки… І що тоді стається з кожним із нас? Коли ситуації не вирішуються, коли ми кажемо собі: «Може, завтра… може, післязавтра…», а потім бачимо, що нас розвели, обіцяли – і не виконали, ми надіялися – а не пішло.
Так було і з тією жінкою. Дванадцять років. Правдоподібно, її оточували люди, які щось говорили, підтримували, нагадували: «Ось така твоя доля. Ось так тобі в житті є. Змирися із цим і прийми так, як є».
Але щось усередині неї підказувало: “так не має бути” і вона продовжувала шукати!
Бо якби вона змирилася, вона б сиділа тихенько в своїй хаті і чекала, поки помре. По факту вона прийняла б свою смерть уже тоді і чекала б лише фізичного завершення.
Але вона вирішила жити. Вона вирішила не зупинятися. Вона вирішила продовжувати день за днем надіятися і вірити.
Скільки років ти ходиш до церкви?
Скільки років молишся?
Скільки років жертвуєш?
Може бути багато років. Але справа не в роках, а в тому, як ти приймаєш кожен день.
Коли ти пережив один добрий день з великою довірою до Бога — ти хочеш чекати наступного. Ти не тільки чекаєш його, ти живеш цим днем, який ще не настав. А коли ти зневірюєшся, опускаєш руки – тобі вже байдуже, чи буде завтра, чи післязавтра, бо ти насправді вже давно зупинився.
Ця жінка вирішила жити. Вирішила ризикувати. Вирішила продовжувати надіятися. Вона відчула, що треба торкнутися.
Як важливо усвідомити: ті роки не були роками її поразки, навіть якщо вона жила в дискомфорті. Це були роки, які приготували її до однієї миті — дотику. Скільки людей торкалося Ісуса! Але саме один дотик змінив життя людини.
І друга історія.
Цей чоловік, який, мабуть, більше ніж дванадцять років мав глибокий досвід віри. Він служив Богові, збирав людей у синагозі, підтримував їх у духовному житті. Його любили – видно, що любили, бо він не був сам навіть у той момент, коли захворіла його дочка, єдина. Люди клопоталися, просили, щоб Ісус пішов до його дому. Це була дуже люблена особистість, духовний авторитет.
Але навіть великі духовні авторитети інколи заламуються.
Заламуються, коли приходить трудність, коли молишся — а відповіді не можеш прийняти. Ми бачимо, як цей чоловік зламався, особливо тоді, коли йому сказали: «Твоя дочка померла». І таке буває.
Коли ти заламуєшся — що робити?
В цій історії є дуже делікатний момент – Ісус подивився на нього і сказав: «Не бійся». Щось Ісус побачив у ньому — трепет, жах.
Кожен, хто отримував повідомлення чи дзвінок про смерть близької людини, розуміє, що тоді діється з людиною. І Ісус каже йому: «Не бійся, тільки віруй».
Можливо, у той час його вже почали втішати, можливо, хтось уже висловлював співчуття.
Але єдиний, хто не прийняв смерті, — це був Ісус, Який сказав: «Не бійся, тільки віруй». Із цими словами засіяв такий маленький-маленький промінчик. Але цей промінчик треба було побачити. Треба було побачити цей промінчик і сказати: «Добре. Я з Тобою. Ти зі мною. Ти даєш мені надію. А тепер я з Тобою хочу побачити цей промінчик».
Скільки в наших історіях життя Господь посилає нам такі маленькі промінчики!
Важливо їх побачити. Бо дуже часто в емоціях, у невдоволенні ми закриваємо очі, нічого і нікого не хочемо бачити й чути, ізолюємося.
І тоді можна закритися у своєму горі — і не почути, не побачити того, що Бог посилає тобі промінчик: «Не бійся, тільки віруй».
А якби він сказав: «Та що ти мені починаєш? Я тебе просив, а ти тут із тією жінкою…» — і пішов би геть, готувався б до похорону… і все.
А тут: «Не бійся, тільки віруй».
І він ризикнув.
Бачите: скільки часу він був у синагозі, скільки слухав Божого слова, скільки молитов відмолив за ціле своє життя.
Але саме в той делікатний момент життя приходить екзамен: наскільки ти до кінця віриш? Наскільки довіряєш Богові?
Не скільки років за плечима — а наскільки відкрите твоє серце зараз, тут і тепер, у цій хвилині, у цій секунді.
Чи ти був раніше святий, чи грішний — у той момент ти стоїш і кажеш: «Добре. Я буду продовжувати вірити».
Коли всі вже організували похорон, усі плачуть, усі вже прийняли факт – а ти єдиний, хто далі чує Слово Боже.
Це настільки важко — вистояти, коли всі схиляють тебе в бік розпачу, а ти один продовжуєш слухати голос Божий, який тобі дає надію.
Як важливо в той момент продовжувати слухати Слово Боже і не звертати увагу на те, що говорять інші, що тобі навіюють.
Це ж твоє життя. Це ж твоя дитина. Це ж твоя історія.
Ми дуже часто схиляємося до того, що люди скажуть. «Ну, наговорили люди…». Якби батько дитини їм довірився – історія закінчилася б інакше.
Це добре, що ми маємо довкола людей, які підтримують, радіють з нами і також вміють співчувати. Ми дякуємо за всіх, хто нам радить, співчуває і підтримує. Це дуже добре — мати таких людей. Але слід звернути увагу: наскільки присутній голос Божий серед тих, кого ми слухаємо. Бо і в одній, і в другій ситуації саме це стало вирішальним – щоб змінилася доля людини і сім’ї.
Що Бог каже в наших ситуаціях?
Що Бог говорить кожному з нас?
Ці історії дуже повчальні, – але є ще наші історії. Історії, де потрібен дотик з вірою і той промінчик сонця надії. Як переконались, потрібно найперше почути Божий голос. Треба почути, що Бог каже тобі.
Призупинімося.
Пригадаймо сьогодні ці історії, наші історії.