Я хотів принести тобі дар, але ти дав мені на думку слова з твоєї книги життя: “Спочатку примирись із тим, хто має щось на тебе, а потім принось твій дар”.
Я послухав Тебе і розіслав вибачення усім своїм знайомим, друзям і родичам, я гаряче просив прощення у тих, кого образив колись і навіть, це зробив вже вдруге чи втретє і знову прийшов на молитву, але, коли я відкрив твою книгу, ти знову дав мені ці слова про примирення.
Тоді, я крім тих, що знав, почав просити пробачення в усіх, кого зустрічав, я розіслав статті у журнали і газети з розкаянням і моїм рішенням про примирення, я розказував про своє навернення і покаяння при кожній нагоді. Зробив усе, що мені в цей час приходило на думку, але “Примирись…” все ще турбувало мене.

Відчуття, що ще хтось потребує мого прощення, примирення і, навіть, любові, продовжувалось. Зажурений і втомлений, я прийшов до своєї кімнати та запалив свічку. З ікони на мене дивилися очі Ісуса і я тихо промовив: “Господи, хто ще залишився? Вкажи, хто ще є?”
Тиша, свічка, напівтемрява і Твої очі… і ще …хтось… Так, у цій кімнаті був ще хтось, той, котрого я так шукав, хоча мав завжди з собою, з котрим жив і не бачив, котрого відчував, але не зауважував, котрий так потребував мене, моєї любові, прощення, прийняття, як я це робив для всіх, але не для нього.
Це був Я! Так “Я”, моя душа, моя особистість, моє життя… Тепер я задумався над собою, своїм життям і зрозумів: скільки згрішив супроти себе, супроти своєї душі, будучи завжди з іншими, але далеко від себе, навчаючи інших, а забуваючи себе, свідчачи про великі Божі діла і в той же час, не маючи часу на розмову із Господом.
Так, я став великим проповідником, лідером, знавцем, забуваючи, що я також людина і християнин, маю потребу в собі, у своєму духовному житті.
Я зрозумів, що правдиво любити інших не можливо, коли не любиш себе, коли не приділяєш уваги собі та своїй душі…