Дорогі Браття і сестри у Христі, у цей пасхальний час ми згадуємо про розслабленого чоловіка (Євангеліє:Ів. 5, 1-15), якого Ісус зустрів у місці, де проходили зцілення. Цей чоловік 38 років лежав паралізованим. Життя було біля нього, але він насправді не жив ним. Можливо вже змирився, звик, мабуть сказав: що так має бути. Але попри все жив ще якоюсь надією, що змусила його затриматися біля цього особливого місця.
Дивне запитання Ісуса: “Бажаєш видужати?”
Після таких довгих років зберегти якесь бажання, що в твоєму житті щось може змінитися? Мабуть тому чіткої відповіді не було, але було оправдання із присмаком звинувачення в сторону інших: “Не маю нікого, пане, хто б мене спустив у купіль, коли зворушиться вода, бо коли я туди приходжу, інший передо мною сходить.” Оправдання, яке не вирішувало нічого, але давало якусь надію, (якусь …) оправдовуючи свою неміч. А скільки у нас є подібних оправдань, які прикривають наші гріхи, і це дозволяє якось (якось … ) нас тримати немов “на плаву”, але ніколи не приведуть до “берега спасіння”. Чому? Бо така форма “умовної надії” утворює “умовну віру” і сумнівний наслідок: немов би я то хочу, але … Якби інші замість мене … А якби хтось … А це хіба не ознаки того, що людина в глибині своєї душі вже “розслабилась, зупинилась, опустила руки”, хоч на зовні ще показує якісь ознаки, що щось ще хоче…
Дехто ще в школі казав: я би добре вчився, якби були інші вчителі, книжки, програма, а потім виріс і: я би працював, якби була інша зарплата, керівництво, умови, або я би був добрим, якби у світі всі були би добрими… І т.д.
Така форма “умовної надії” у тому розслабленому була дуже сильно пов’язана із іншими, котрі мали б допомогти йому наблизитись до місця благодаті. І ця надія, як знаємо з історії, була марною впродовж довгих років. А скільки би треба було ще чекати? Скільки потрібно було би себе ще втішати “марною надією*, відкладати мить вставання, Воскресіння?! (У грецькій мові слово встати і воскреснути – це одне й теж слово)
Слово “Бетесда” означає “Дім Милосердя”. Виникає здивування: за всі ці роки ніхто не виявив милосердя у місці , яке мало таку назву?
Ісус виявив це милосердя! Чоловік послухав Ісуса, прийняв цей відважний наказ, життя його змінилось.
Ми проповідуємо Христа воскреслого: тому самі не можемо бути розслабленими і іншим маємо проявляти милосердя, піднімаючи їх з того стану!
“А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша. І ми являємося неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскресив Христа, якого він не воскресив, якщо не воскреснуть мертві. Бо як не воскреснуть мертві, то і Христос не воскрес. А як Христос не воскрес, то марна віра ваша, – ви ще у гріхах ваших” (1 Кр 15,14-17).
Дорогі в Христі,
хто повірив у Христа Воскреслого – Живого, той повірив у Його живу присутність у власному житті, повірив, що Ісус діє у нашому житті, не дозволяє, щоб ми лежали розслабленими у наших гріхах! Це означає, що ми не можемо себе бачити, як ту паралізовану людину, яка може бути у Святому місці і залишатися далі лежачою, уповаючи, що хтось колись і якось допоможе, бо ми такі немічні…
Особиста зустрічі з Христом, допоможе нам повстати з гріха “унинія”,”відчаю”, “духовної лінивості”
Ісус зустрічає людину у храмі і застерігає перед справді дуже важливим!
Побожні ревнителі релігійних правил зробили зауваження зціленому щодо зберігання зовнішніх приписів. Це він мав далі виконувати саме ті приписи, що через виконання їх бідний чоловік мусів 38 років страждати біля місця милосердя?
Ісус у Святому місці звертає увагу на внутрішнє духовне життя: не гріши, щоб не було гірше. Що може бути гірше за розслабленість? Смерть?
Як колись тому чоловікові, так і сьогодні Ісус говорить кожному з нас: – Оце ти видужав, не гріши ж більше, щоб що гірше тобі не сталось.
Не вартує повертатися у грішне мислення, що в спасінні хтось замість нас щось має зробити та ще й при якихось умовах, не вартує шукати спасіння в якихось приписах і законах.
Лише Христос і віра в Нього є нашим Спасінням, є Ласкою Божою, котра наказує нам встати із місця застою і йти дорогою Милосердя!