Дорогі брати і сестри, читаючи сьогоднішній уривок Євангелії від Матея ( Мт. 17, 14-23), ми стаємо свідками історії, яка розкриває нам глибокий зв’язок між вірою, журбою та надією. Ісус і троє апостоли повертались із паломництва, яке звершили на Таворську гору і де відбулось Господнє преображення. До них спішить один батько і приводить свого хворого сина, а учні, як ми чули, не змогли зцілити його. Це мабуть була перша ситуація, коли вони зазнали свого неуспіху і наслідком цього був смуток, журба і не розуміння.
На самоті вони запитують Ісуса, чому їм це не вдалося, Він відповідає просто: “Через вашу малу віру”. А потім доповнює: “коли матимете віру, як зерно гірчиці, скажете цій горі: перенесися звідси туди – і вона перенесеться”. Без сумніву, що Ісус не говорив про гору, біля якої вони стояли, але натякав їм на гору, яка постала в їхніх серцях і назва цій горі: ЖУРБА.
Журба як гора на нашому шляху
Життя християнина – це шлях, це не тільки початок і напрям, а це також і перешкоди і роздоріжжя. Це не рівна асфальтована дорога, а стежина, повна випробувань, труднощів і падінь. На цьому шляху ми зустрічаємо різні гори. І однією з найбільших та найважчих гір є журба.
Журба – це не просто смуток. Це стан, коли ми дозволяємо відчаю заволодіти нашим серцем, коли невдачі, розчарування і втрати стають такими великими, що заступають нам світло Божої надії, Його обіцянки. Ця “гора” стає великою перешкодою, яка немов блокує наш рух вперед, змушує нас зупинитися і залишитися оплакувати наші невдачі. Вона заважає нам бачити Божу присутність, відчувати Його любов і вірити в Його силу.
Ми, як учні, також можемо впадати у смуток, зупинитися на стражданнях, опустити руки і не подивитись далі…. щоб побачити продовження… Ось так втрачаємо надію. Ось так піднімаючи наш погляд вверх, то бачимо лише нашу “гору”, яка заступає нам шлях і кажемо: “це для мене кінець”.
На превеликий жаль ще з дитинства ми вчимось сумувати, можливо копіючи старших. А можливо зустрічаючи перші наші невдачі, ніхто не допоміг нам сунути ці “гори” і продовжувати жити. У дорослому житті ми стикаємося з більшими проблемами, які з рінзих причин ми самостійно не можемо вирішити, ця “гора”, ці “гори” виростають перед нами і стають все вищі і вищі. Так у світлий день ми потрапляємо у темряву тіні, яка падає на нас від цієї гори. Ми аналізуємо і робимо висновок, що тут нічого не зміниш.
Але є ще один варіан – це повірити.
Віра дозволяє нам подивитися вперед і побачити більше ніж ми бачимо за звичай. Наслідком виникає бажання зробити бодай зусилля, щоб зрушитись з місця. Віра, як гірчичне зерно, це не просто велика сила чи щось, що миттєво вирішує наші проблеми, а віра жива, яка проростає з тісного грунту, а потім стає все більшою. Навіть найменшої віри достатньо, щоб почати діяти.
Коли ми спокусились на журбу, ми повинні звернутися до Ісуса і сказати, як той батько: “Господи, змилуйся!” У батька було більше причин зупинитися і закритися у своєму болі.
Наше свернення до Бога – ознака довіри Йому. Ми визнаємо, що ми приймаємо, що Його шлях, навіть якщо він веде через страждання, є найліпшим для нас. Бо він може журбу перемінити у радість.
Ісус утішає апостолів словами надії: “і нічого не буде для вас неможливого!”
Він дає обіцянку, яка витягує нас із стану смутку та журби. Коли ми дивимося на наші труднощі через очима віри, ми бачимо не просто трудність чи неуспіх, а можливість для Божого діяння. Наша журба стає не кінцем, а лише один із періодів життя, після якого обов’язково має бути продовження, адже після ночі настає світанок.
За якийсь час Ісус їм вікриває свій хресний шлях, свою майбутню трудність і свою “гору”.
“Як вони зібралися в Галилеї, Ісус сказав до них: Син чоловічий має бути виданий у руки людям, і вони його уб’ють, але третього дня він воскресне. І вони тяжко зажурились.”
Говорить їм, немов запрошуючи бути уважними до того, що з Ним трапиться. Адже журба — це велика гора, яку вірою можна посунути, щоб продовжився шлях надії. На жаль вони знову зажурились… Цього разу не через свою невдачу, але через труднощі, які буде мати їхній Учитель.
Як ми реагуємо, коли нам довіряють свій нелегкий шлях? Ісус потребував саме такої “підтримки”?
Дорогі в Христі, приймімо запрошення Ісуса у кожній складній ситуації не втратити віру, а навпаки пригадати “про гірчичне зерно” і підтримати найменші зусилля, щоб ця віра зростала і ставала більшою, щоб всі перешкоди, тобто наші “гори”, не зупинили нас і не залишили у вдачаю, у смутку, у журбі!
Бережімо наші серця, щоб вони були завжди сповнені надії на нашого Спасителя, який Своїм прикладом показав, що на шляху до нема ніщо нас не зможе зупинити. Без сумніву не потрібно зводити все на пошуки “чогось позитивного” і так витискати із себе якусь там “радість”, яка є більше ілюзією чи самонавіюванням, що потім приводить до ще більшої кризи. Нам потрібна віра – це погляд вперед, а не фантазії чи вигадки!
Допоможімо іншим, особливо тим, хто отримав грікий досвід безнадійності і втрати радості у житті, щоб вони віднайшли “зернинку віри” і продовжили шлях життя.
Гора журби, або гора
Юнак вирушив у довгий шлях. Йому хотілось щось змінити у житті. Його серце підказувало йому, що є щось краще від того, що він має. В його очах засвітилася надія. Коли він вийшов із свого дому, то побачив квітучі долини, милувався співом птахів і радів кожному новому краєвиду. Це було щось захоплююче. Але одного разу, перед ним постала величезна гора, що називалася Гора Журби. Вона була сірою, непривітною, а її вершина губилася в тумані. Юнак зупинився і засмутився. Що робити?
Він присів і подивився назад, але він не хотів повертатись. Потім поглянув вгору і страх полонив його, бо гора була висока. Що ж залишився лише один варіант: залишитись у підніжжі. Так, він міг облаштуватися біля підніжжя цієї гори. Негатив, що він би щодня бачив її, і вона би йому нагадувала, що саме вона його зинила на шляху. Але його навчили ще з малечку у журбі шукати щось позитивне. Він побачив гарний камінь, який можна було відполірувати до блиску. А ще би потратив час на плестіння кошиків з трави та кущів, що росли поблизу. З часом мабуть він би повірив, що це і є його доля – сидіти біля Гори Журби, шукаючи дрібні радості, але ніколи не наважуючись рушити далі. Пройшов би час і він би звик до смутку, який огортав його, і його надія поступово згасла б, залишаючи “сумний мир”.
Настала темрява. У горах швидко темніє. Він швидко смайстрував із гілля щось подібного до намету і приготувався до ночівлі. Дивлячись у зоряне небо, згадав слова, що їх чув колись: “Якщо матимеш віру, як зерно гірчиці, скажеш цій горі: перенесися звідси туди – і вона перенесеться”. Гора було виска, але зорі були ще вище … Коли зійшло соне, настав світанок і юнак вирішив не залишатись на місці.
Цього разу він не дивився на гору і не жахався від її висоти, але почав шукати стежки. Найшов. Спочатку він зробив перший крок. Потім другий. Він вірив, що його маленькі кроки, дадуть сили продовжити його шлях.
Він не знав, куди веде стежка, але довірився. Його шлях був важким, на ньому були круті підйоми і спуски, але він не відступав.
Він піднімався вверх і відчував як він стає вищим… і при цьому обережнішим. Десь в низу ще виднілось місце його зупинки… але це вже в минулому. Кожен крок робив його сильнішим, кожне випробування обережнішим.
В один прекрасний момент мандрівник побачив, що Гора Журби вже й не така висока і він стоїть на ній.
Він стояв на вершині, звідки відкривався прекрасний краєвид на подальший шлях. Аж захотілось назвати: “Вершина віри”
Перед кожним із нас стоїть вибір. Ми можемо залишитись у полоні журби, шукаючи лише дрібні позитивні моменти, або ж можемо довіритися Богу, повірити і зробити перший крок, продовжити рух.
І тоді, навіть якщо ми зустрінемо, що перед нами стоїть велика Гора Журби, наша віра, як гірчичне зерно, допоможе не зупинитись перед нею і оплакувати свою долю, а кробити наступний крок і потім наступний… і так далі. Не випадково кажуть: “далі буде …”