Дорогі браття і сестри у Христі, сьогодні ми часто чуємо нарікання: люди не ходять до церкви? І далі намагаємось зрозуміти: А чому так є?
Чому сучасний світ так стрімко віддаляється від Бога? Чому християни віддаляюся від віри в Христа?
Іноді здається, що Церква намагається вигадувати все нові й нові методи, нові способи, аби привернути людей, створити різні сучасні способи, але цього чомусь виявляється недостатньо. Можливо, річ зовсім не в методиках, а в тому, “як саме ми проповідуємо Ісуса і як свідчимо про Нього?”. Хіба все залежить від священика?
У сьогоднішньому читанні від Євангелії Луки (Лк. 8, 26–39). Ми читаємо дивну історії: Ісус приходить у герасинську околицю – край, який був під пануванням злого духа. Там панували страх, розпач і руйнація, з чим самі люди ніяк не могли впоратися. І ось приходить Ісус і своєю Божественною силою розриває ці кайдани, звільняючи людину, яка роками мучилася у гробах і пустинях. Він повертає благословення на землю, яка була понівеченою і проклятою. Бог робить те, чого людина не здатна була зробити власноруч. Це велике Боже діяння, яке мало б викликати загальну радість і вдячність.
Але що відбувається далі?
Те, що може нас здивувати, але в негативному значенні. Пастухи біжать до міста і розповідають про все побачене. Ми не знаємо точно, що вони розповідали, але разом із історією про звільнення юнака вони передали ще й свій страх, свої панічні емоції, свій негатив. Вони так нагаоворили людям, що ті повірили і прийшли до Ісуса не для того, щоб подякувати, а для того, щоб вигнати Його зі своїх околиць. Вина за знищене стадо свиней відразу впала на Ісуса.
Це гіркий приклад того, яким спотвореним може бути наше свідчення про Бога, про Його діяння серед нас.
Ми часом самі того не помічаючи, передаємо віру нашим дітям, друзям чи знайомим. Нам вірять, як повірили тим пастухам. І ми також через можемо передати свої страхи, тривоги, критику, осуд чи нарікання. Ми можмео розповідати про Бога, про Церкву так, що замість любові та порятунку люди бачать лише суворі правила, несправедливість, непорядок або якийсь уявний страх.
І тут постає ще одне дуже важливе запитання: ті люди, які сьогодні не бачать Бога у своєму житті, — хто вони?
Це ж ті самі люди, які просто не дозволяють Богові діяти у своєму житті.
А якщо Він не діє в їхньому житті, то про що вони можуть говорити?
Що вони можуть сказати про Бога, про Церкву?
Як вони можуть нести добре свідчення?
Вони здатні помічати лише якісь недобрі речі, бачити втрати – мов ті знищені свині – і звинувачувати у всьому Бога чи Церкву.
Тому, якщо ми не маємо що сказати доброго про Бога, це означає лише одне: ми самі перекриваємо Йому дорогу, ми не дозволяємо Йому по-справжньому діяти у своєму житті.
Натомість той, хто дозволив Богові діти, не просто говорить із блиском очей про дивовижні Його діла – він своїм щоденним життям засвідчує цю дію. Як це важливо!
Це величезна відповідальність для кожного з нас – як ми говоримо про Бога, про Його дію в нашому житті, про Церкву. Наші розповіді можуть або наближати людей до Христа, або успішно віддаляти їх від Нього і вд Його Церкви. Можуть запалювати блиск віри в очах, або гасити.
Звернімо увагу на те, що робить Ісус із зціленим чоловіком.
Той хотів іти за Ним, але Христос дає йому інше завдання: «Вернися додому й розкажи все, що Бог зробив тобі». Ісус не просить вигадувати якісь складні теорії. Він каже просто: свідчи про те, що Бог реально зробив у твоєму житті. Те, що ти прежив!
Але дехто з нас може зупинитися і запитати себе: «А що я можу розказати? Що такого Бог зробив особисто в моєму житті?» Якщо ми губимося перед цим питанням, це знак, що ми мабуть закрилися від Його присутності, це знак, що не бачимо Його діяння, не відчуваємо Його любові.
Якщо ми не маємо, що доброго свідчити, тоді маймо смиренність слухати тих, які які дають добрі свідчення.
прийде час і нам відкриються очі і наші уста наповняться словами Святого Духа, який через нас буде запрошувати інших до Божого царства!