Який найкращий дарунок для Марії?
Коли ми йдемо на день народження до близької людини, ми завжди замислюємося: «А що ж подарувати?» Дехто запитує напряму, дехто намагається вгадати, що саме принесе радість. Ми вітаємо, висловлюємо побажання, шукаємо найкращий дарунок, щоб сказати людині найважливіше: «Дякую, що ти є. Твоє життя — це цінність для мене».
Сьогодні ми зібралися на спільну молитву і Божественну Літургію, щоб відзначити день народження Пресвятої Богородиці. І мимоволі виникає те саме людське запитання: а який дарунок ми, земні і немічні, можемо принести Такій Матері? Що можемо подарувати Тій, яка дарувала світові самого Спасителя?
У Святому Письмі ми знаходимо відповідь, промовлену Нею сама в духовній радості: «Бо віднині облажатимуть мене всі роди».
Найкращий подарунок для будь-якої матері — це можливість виявити своє материнство. Мати щаслива тоді, коли діти приходять до неї, коли приносять свої тривоги, свою любов, свої прохання і свою вдячність. Найкращий наш дарунок для Богородиці – це дозволити Їй бути нашою Матір’ю. Це наша щира молитва, це наше звернення до Її покрову та опіки. І в цьому є Божа воля.
Бог не просто кличе нас до вічного життя – Він створює умови для нашого спасіння.
Марія стала Тією, через Яку ці умови здійснилися в історії людства. Дарувавши світові Христа, Вона відкрила нам дорогу до вічності.
Тому сьогодні, коли ми єднаємося коло Євхаристійної Чаші, ми складаємо Їй найвеличнішу шану. Бо вшановуючи Її Сина – ми вшановуємо Її. Віддаючи все життя Христу, як молимось в Літургії: ” Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіми святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо.”— ми даруємо Богородиці найбільшу радість, яка тільки може линути з землі до Царства Небесного.
Наша сьогоднішня молитва неха стане тим щирим дарунком, який принесе втіху Матері Божій, а нам усім — Її заступництво та благословення.
Амінь.
Найкращий дарунок
Наближався день народження матері, і маленький хлопчик уже кілька днів ходив сам не свій. Він усе міркував, чим би тішити маму, що такого особливого їй подарувати.
Увечері, перед самим святом, він прийшов до неї, сів поруч і тихо, з дитячою турботою спитав:
– Мамо, а що б ти хотіла отримати на свій день народження? Який дарунок для тебе буде бажаним?
Мама ніжно всміхнулася, погладила сина по голові й спокійно відповіла:
– А я вже маю свій дарунок, синку. Бог подарував мені його, і це дарунок на все моє життя.
Хлопчина замовк, задумався й почав уважно розглядати кімнанту довкола. Він подивився на полиці, на вікна, заглянув на кухню, ще раз роздивився кутки кімнати… Але так і не побачив нічого нового чи незвичного в хаті. А мама загадково усміхалась.
– А де ж він, мамо? – здивовано перепитав він, з здивуванням дивлячись їй у вічі.
Мати глянула на нього з невимовною любов’ю й ніжно мовила:
– Тут. Просто переді мною.
Хлопчик ще більше здивувався. Його оченята широко відкрилися. Ще мить і зʼявилась світла усмішка. Його обличчя буквально засяяло.
– То це я?! – вигукнув він. – Я – твій дарунок? Для тебе?
Мати пригорнула його до серця й тихо відповіла:
– Так, мій синку. Ти дарунок для мене.
Наступного дня син від самого ранку клопотався. Він вдягнув свою найкращу, святкову сорочку, чекав гостей і щоразу, коли хтось стукав у двері, першим біг відчиняти.
Коли всі зібралися за великим святковим столом, пролунали перші привітання і всі сіли за стіл. Та замість того, щоб бігти гратися чи сідати між однолітками, хлопчик підійшов до матері. Він мовчки сів поруч із нею на стілець, міцно-міцно обняв її за шию, прихилився до щоки й тихо, так, щоб чула тільки вона одна, прошепотів:
– Мамо… я твій дарунок.
Мати затамувала подих. Серед усього того святкового шуму ці кілька слів пролунали для неї голосніше й тепліше за всі урочисті побажання.
Вона поцілувала сина в чоло, обняла у відповідь і зрозуміла, що жоден подарунок у світі не зможе зрівнятися з цим відчуттям: бути матірʼю і бачити щире дитяче щастя.
Минули місяці і в день народження сина мама почула слова з дитячих уст:
– Ти є для мене даром!
Хіба можливо любити Бога, не пізнавши Його любов?
Дорогі у Христі браття і сестри! Євангеліє від Матея (Мт. 22, 35-46) розповідає нам про законника, який приходить до Ісуса із запитанням: «Учителю, яка найбільша заповідь у Законі?» Він приходить, спокушаючи Його, намагаючись загнати у пастку людських богословських суперечок.
Справа в тому, що коли ми намагаємося розділити заповіді на «найважливіші» та «другорядні», ми ризикуємо потрапити у пастку: почати знецінювати те, що здається менш вагомим, другорядним і, отже, не обов’язковим до виконання. Христос не піддається цій спокусі. Він запрошує законника, і нас усіх, вийти з логіки порівнянь і поглянути на фундамент духовного життя – дві заповіді Любові. Ісус наголошує, що “На цих двох заповідях стоять ввесь закон і пророки” – показує основу! Прочитати все »
«Той мовчав» — мовчання, яке засуджує
Дорогі брати і сестри у Христі, сьогоднішнє Євангеліє про весільний бенкет може пригадати кожному з нас про наше покликання до Божого царства. Це важливо памʼятати, що Бог кличе нас бути з Ним і це спрвжнє свято.
Проте ця радісна історія має один момент, який нас дещо насторожує.
Цар заходить у весільну світлицю. Бачить чоловіка без весільної одежі. Питає його просто, по-дружньому: «Як ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі?» І далі тиша, бо «Той мовчав». Після мовчання сталось дуже тривожне – цього чоловіка покарали. А за що? За те, що він відгукнувся, прийняв запрошення?
Не одежа була проблемою
Зверніть увагу: не сама відсутність одежі стала причиною вигнання. Бо на бенкеті були присутні «і злі, і добрі», швидко зібрані із доріг і аж ніяк не були підготовлені. Цар це знав. Він не сподівався побачити досконалих і готових до бенкету. Він приймав людей такими, якими їх привели – неготовими, запрошеними зненацька. Всі були недостойні! Він також звертається до чоловіка: «друже». У цьому слові ще є всі ознаки доброго ставлення, це був шанс сказати у відповідь, пояснити, зізнатися. А той вибрав мовачння.
Чи кожне мовчання є золотом?
Тут відкривається дуже важлива різниця, яку варто навчитися розпізнавати в собі. Є мовчання, яке є ознакою слухання. Так мовчала Марія, Мати Ісуса, коли зберігала у своєму серці слова Ангела. Так мовчала Марія, сестра Марти, бо вибрала кращу частку.
Мовчання людини, яка не поспішає говорити, а спершу дає Богові сказати перше слово – це мовчання слухання. Так мовчання відкрите – воно чекає, щоб потім дати відповідь, щоб потім сталтись зміни.
А є мовчання закрите. Це тоді коли є ізолюцією від всіх. Таке мовчання з ознакою ігнорування – це ознака внутшньої глухоти. Бог говорить, Він запитує нас. Він постійно є в спілкуванні із нами через голос нашого сумління, через слово Святого Євангелія, через людей, яких нам посилає. А Ми просто не відповідаємо. Не тому, що слухаємо. А тому, що не хочемо впускати до нашого серця Його голос. Не хочемо слухати Його запитань, бо наша горді переконання чи впертість у своїх принципах, віддалють нас від визнання своїх помилкови рішень.
Коли мовчання зачиняє двері і ми втрачаємо те, що було дано даром
Як бачимо, що Цар не вигнав того чоловіка за бідність чи невчасність. Він вигнав його за мовчання, за закритість у серці, яке зачинило двері, що Сам Бог тримав відчиненими. Бо там, де немає діалогу з Богом, – там уже немає й стосунків, немає продовження. Так закритість стає безнадійною.
І чи не так буває з нами?
Бог запитує нас у тиші вечора, в голосі сумління, в слові, яке ми чуємо в церкві, – а ми? Ми відводимо погляд і закриваємось у собі.
Мовчимо не з побожності, а з впертості у свої переконанях…і так ізолюємо себе у своїх подертих одежах грішності.
Бо відповісти означало б визнати правду про себе. Визнати, свою одежу старою і не “святковою” Це означало б, що доведеться щось міняти – скинути старе і прийняти нове.
Дорогі у Христі: не мовчімо з Богом так, як це зорбив той недостойний і впертий у своєму.
Заховуймо мовчання, коли треба слухати і прийняти Слово.
Коли БОг кличе нас і називає нас – так, як назвав того чоловіка, – «друже», даймо відповідь, продовжуючи діалог і відкритість. Хай невправно, неправильно і чи ще якось, але це буде продовження наших стосунків з Богом.
Рано чи пізно настануть слова каяття чи прохання. Царю Господу важливо, щоб ми не ходили у лахміттях гріха, важливо, щоб ми прийняли одежу праведності, але найважливіше – це відкрите серце, яке наважиться Йому відповісти і мати діалог.
Залежність від земного чи свобода в Бозі?
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу!
Правильність, яка не дає свободи, бо щось таки бракує
Сьогоднішнє Євангеліє ставить перед нами історію зустрічі багатого юнака із Ісусом. На перший погляд – це надзвичайно побожна, вихована й морально правильна людина. Він з малечку сумлінно виконував усі заповіді. Проте, попри всю свою релігійність, цей юнак не був щасливим. Щось йому бракувало.
Його навчили, як жити на цій землі, як бути праведним у людських очах. Але чи навчили його того, що настане час, коли все земне доведеться покинути? І що тоді залишиться? Що зробить тебе щаливим?
Ми часто прив’язуємося до матеріальних дібр, комфорту чи власного статусу, вірячи, що це земне стане для нас спасінням від якигось небезпек і гарантією майбутнього. Прочитати все »
Там, де немає порівняння – народжується спільність
Одного дня в таборі діти робили літню аплікацію.
Кожна дитина вирізала листочок — маленький, кольоровий. Вирізали старанно й з любов’ю.
Двоє з них підійшли до наставника, який допомагав дітям у творчій вправі, і запитали:
— Скажи, який листочок кращий: мій чи її?
Наставник подивився на них і здивувався від побаченої творчості і ще більше здивувався від почутого запитання.
Він відчув, що в очах подруг було не суперництво, а потреба бути просто поміченими і оціненими.
— Можна, я скажу кожній з вас відповідь на вушко? — тихо запропонував він. Прочитати все »