Духовні роздуми

Дорогі брати і сестри у Христі, сьогоднішнє Євангеліє про весільний бенкет може пригадати кожному з нас про наше покликання  до Божого царства. Це важливо памʼятати, що Бог кличе нас бути з Ним і це спрвжнє свято.
Проте ця радісна історія має один момент, який нас дещо насторожує.
Цар заходить у весільну світлицю. Бачить чоловіка без весільної одежі. Питає його просто,  по-дружньому: «Як ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі?» І далі тиша, бо «Той мовчав». Після мовчання сталось дуже тривожне – цього чоловіка покарали. А за що? За те, що він відгукнувся, прийняв запрошення?

Не одежа була проблемою

Зверніть увагу: не сама відсутність одежі стала причиною вигнання. Бо на бенкеті були присутні «і злі, і добрі», швидко зібрані із доріг і аж ніяк не були підготовлені. Цар це знав. Він не сподівався побачити досконалих і готових до бенкету. Він приймав людей такими, якими їх привели – неготовими, запрошеними зненацька. Всі були недостойні! Він також звертається до чоловіка: «друже». У цьому слові ще є всі ознаки доброго ставлення, це був шанс сказати у відповідь, пояснити, зізнатися. А той вибрав мовачння.

Чи кожне мовчання є золотом?

Тут відкривається дуже важлива різниця, яку варто навчитися розпізнавати в собі. Є мовчання, яке є ознакою слухання. Так мовчала Марія, Мати Ісуса, коли зберігала  у своєму серці слова Ангела. Так мовчала Марія, сестра Марти, бо вибрала кращу частку.
Мовчання людини, яка не поспішає говорити, а спершу дає Богові сказати перше слово –  це мовчання слухання. Так мовчання відкрите – воно чекає, щоб потім дати відповідь, щоб потім сталтись зміни.

А є мовчання закрите. Це тоді коли є ізолюцією від всіх. Таке мовчання з ознакою ігнорування – це ознака внутшньої глухоти. Бог говорить, Він запитує нас. Він постійно є в спілкуванні із нами через голос нашого сумління, через слово Святого Євангелія, через людей, яких нам посилає. А Ми просто не відповідаємо. Не тому, що слухаємо. А тому, що не хочемо впускати до нашого серця Його голос. Не хочемо слухати Його запитань, бо наша горді переконання чи впертість у своїх принципах, віддалють нас від визнання своїх помилкови рішень.

Коли мовчання зачиняє двері і ми втрачаємо те, що було дано даром

Як бачимо, що Цар не вигнав того чоловіка за бідність чи невчасність. Він вигнав його за мовчання, за закритість у серці, яке зачинило двері, що Сам Бог тримав відчиненими. Бо там, де немає діалогу з Богом, – там уже немає й стосунків, немає продовження. Так закритість стає безнадійною.

І чи не так буває з нами?
Бог запитує нас у тиші вечора, в голосі сумління, в слові, яке ми чуємо в церкві, – а ми? Ми відводимо погляд і закриваємось у собі.
Мовчимо не з побожності, а з впертості у свої переконанях…і так ізолюємо себе у своїх подертих одежах грішності.
Бо відповісти означало б визнати правду про себе. Визнати, свою одежу старою і не “святковою” Це означало б, що доведеться щось міняти – скинути старе і прийняти нове.

Дорогі у Христі: не мовчімо з Богом так, як це зорбив той недостойний і впертий у своєму.
Заховуймо мовчання, коли треба слухати і прийняти Слово.
Коли БОг кличе нас і називає нас – так, як назвав того чоловіка, – «друже», даймо відповідь, продовжуючи діалог і відкритість. Хай невправно, неправильно і чи ще якось, але це буде продовження наших стосунків з Богом.
Рано чи пізно настануть слова каяття чи прохання. Царю Господу   важливо, щоб ми не ходили у лахміттях гріха, важливо, щоб ми прийняли одежу праведності, але найважливіше – це відкрите серце, яке наважиться Йому відповісти і мати діалог.

Прочитати все »

Дорогі браття і сестри у Христі, у сьогоднішньому Євангелії від Матея Господь наш Ісус Христос розповідає притчу, яка відкриває нам, яким є Царство Небесне. Цар вирішив звести рахунки зі своїми слугами, і привели до нього одного, який завинив десять тисяч талантів — суму, яку жодна людина не могла б повернути власними силами ціле своє життя. Слуга впав ниць, благаючи, що цар потерпів, а цар, зворушений його благанням, не просто відстрочив борг — він простив його повністю. Слуга мав відчути таку велику полегшу, що це могло означало початок його нового життя! Яка чудова історія про Боже милосердя!

Немає хаосу — є щедрий Податель

У цій короткій історії розкривається  ще одна велика істина: немає хаосу у нашому стосунку з Богом. Є Той, хто щиро дарує нам усе, що потрібне для нашого життя.
Користаючи із дарів цього світу, ми немов входимо в борг перед Богом, і вистачає лише щиро попросити — і воно нам буде даровано. І навіть, коли ми щось не так зробили, то коли ми просимо прощення, ми не маємо сумніватися в тому, що Бог нам простить, скільки б ми не завинили перед Ним.
Його милосердя не має меж, бо Він – Отець, а не суддя, що чекає нагоди покарати.

Царство, яке має поширюватися

Але притча не закінчується прощенням царя. Слуга, щойно звільнений від величезного боргу, зустрічає свого товариша, який завинив йому мізерну суму – сто динаріїв. І замість того, щоб виявити те саме милосердя, яке щойно отримав, він хапає його за горло й вимагає повернути борг, не зважаючи на благання. Він міг подарувати своєму другу те відчуття свободи, що сам пережив якусь мить тому.

Тут ми пригадуємо задум Божий: Царство Боже не має зупинятися в своєму милосерді на кожному з нас окремо. Воно має поширюватися.
Милосердя, яке ми отримуємо, не призначене для того, щоб залишитися в нас, – воно призначене, щоб поширюватись далі, через нас, до інших.
Коли слуга не простив своєму товаришеві, це означало, що Царство Боже зупинилося в ньому – воно не поширилось далі.

І притча дуже ясно показує: цареві це не сподобалося, і він змінив своє рішення. Той, хто не поширив Царство Боже, сам позбавив себе участі в ньому. Милосердя, затримане в собі, врешті-решт зникає навіть у того, хто його отримав. Можливо це є посяненням того, що до нас приходять сумніви про Боже прощення? Бо прощення ми могли отримати, але чи ми його поширили? Так могли повторити історію невдячного слуги.

«Прости нам, як і ми прощаємо»

Невипадково ми щодня повторюємо разом з Ісусом молитву до Отця Небесного, де просимо, щоби у всьому сповнялася Божа воля і прийшло Боже Царство – і відразу ж наголошуємо: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Ми просимо, щоб ми стали вільними, так само як ми звільняємо інших від якоїсь неволі.

Покликані продовжувати Божий задум

Наш добрий Небесний Отець, Творець усього видимого й невидимого, захотів дати нам не тільки цей світ у користування, але й – оскільки ми створені за Його подобою й образом – покликав нас продовжувати управляти цим світом згідно Його задуму. Памʼятаймо, що ми покликані бути не просто отримувачами, споживачами дарів цього світу, ми покликані бути їхніми продовжувачами для інших.

У цей день, коли ми складаємо Богові подяку за всі отримані дари Його милості – через цей сотворений світ, через природу, якою Господь дарує нам щоденне життя, – приносімо не лише подячні молитви.
Поросімо прощення за те, що не завжди вміли бути тими, хто продовжує Божий задум на цій землі: за байдужість, за милосердя, яке зупинили в собі, за прощення, якого не дарували, коли інший мав в цьому потребу.

Сьогодні знайдімо час задуматись: що могли б ми зробити такого у цей час, щоб принесло Богові радість – щоб Його Царство не зупинилося на нас, а поширилося далі, на тих, хто поруч із нами.
Бо милосердя, яке ми отримали задарма, ми покликані так само задарма дарувати іншим.
Амінь.