Дорогі браття і сестри, дорогі сім’ї і всі, хто об’єднався в духовну родину – Святу Церкву, уривок нагірної проповіді Ісуса, який почули сьогодні, залишає нам повчання, які скеровують нас до цілковитої довіри Небесному Отцеві.
Як колись в раю, так і сьогодні людство стоїть перед вибором: залишитись вірними Творцеві чи залишити Його, спокусившись на щось інше.
У теперішній час пропозиції збільшились не тільки за кількістю, але ще й за різновидністю і легкодоступністю, але у всіх однакова ціль – це відлучити нас від Бога, відібрати від нас мир душевний, а потім залишити в турботах та клопотах.
При цьому всьому ми втрачаємо досвід довіряти.
Число тих, хто недовіряє зростає не тільки через те, що розчарувались, бо не мали дару розпізнання, але й також через те, що виростають у середовищі, де є контроль, надмірна опіка, або байдужість, страх і переживання.
За цим всім криється підступна безбожна логіка: за все маєш подбати сам. Так сам: тобто без Бога, без ближніх. А якщо вони є, то тільки для того, щоб їх використати у своїх клопотах, вирішенні проблем чи порятунку якоїсь ситуації. Бо виснажена чи розбита життєвими труднощами людина вимушена звертатись до інших. Ось так і з’явилась ця ментальність: “ТОДІ, КОЛИ ТРЕБА!”Тобто людина шукає іншого лише, коли ТРЕБА. Це зводить стосунки між людьми лише до якихось ділових стосунків, як у відношенні до ближніх, так і до Бога. Від цього і витворюється стан постійної напруги і втрата душевного миру.
У наших сімʼях це переживається по-особливому. У сім’ях все частіше присутня напруга: бо “постійно щось потрібно”. З одної сторони так званий “розвиток суспільства” змушує нас, покращуючи умови нашого життя, збільшувати стурбованість, а з іншої ми самі спокушаємось і починаємо витрачати сили на якісь немов “необхідні речі”.
Ісус нам пригадує: “Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а того знехтує. Не можете служити Богові і мамоні.”
Тому потрібно визначитись: що хочемо мати? Бога і душевний мир, чи мамону і постійні клопоти?
Яку сімʼю хочемо мати: з Богом і у взаємній довірі, чи з мамоною і з невгамовними бажаннями та напругою.
У цьому апостольському пості Церква пригадує нам, що наші сім’ї мають бути домашніми церквами, тобто місцем, де об’єднуються ті, хто хоче жити з Богом і переживати Його присутність. Домашня церква – це атмосфера жертвенної любові і взаємної довіри. Це частинка раю на землі.
Одного разу син попросив у батьків найновіший телефон. Він переконував, що це дуже потрібно: усі друзі вже мають такий, без нього важко спілкуватися, навчатися і бути «як усі».
Батьки любили свого сина і вирішили здійснити його мрію. Батько почав брати додаткові години на роботі, часто повертався додому пізно ввечері. Мати також відмовила собі в багатьох речах і знайшла додатковий заробіток. У сім’ї стало більше грошей, але менше часу одне для одного. Рідше були спільні вечері, рідше розмови, рідше молитва, але відчулась якась напруга.
Нарешті телефон був куплений. Син радів, а батьки були щасливі, що змогли дати дитині те, чого вона бажала. При цьому з часом телефон став причиною різних зауважень і докорів: пролунали вбивчі слова: “навіщо ми його тобі купили?” – ” мені не потрібно його, щоб я такі приниження терпів”
Ось все згладилось… Минали роки. І все би відійшло у забуття. Але одного дня батьки прибирали стару шафу і мама знайшла той телефон. Він лежав у шухляді серед непотрібних речей – подряпаний, розряджений і давно забутий. Уже давно з’явилися нові моделі, а цей нікому не був потрібний. Батько взяв його до рук і сказав: «Скільки сил, переживань і годин праці коштувала нам ця річ. А тепер вона припадає пилом у шухляді».
І тоді вони зрозуміли: речі мають дивну властивість – з часом вони стають просто непотрібними. А от час, який ми могли провести з близькими, любов, яку могли подарувати одне одному, спільна молитва і мир у сім’ї – це те, що не втрачає своєї цінності ніколи. Бо часто ми жертвуємо тим, що вічне, заради того, що дуже швидко старіє і стає непотрібним, хоч раніше це чомусь стало дуже важливим.