Дорогі браття і сестри, дорогі сім’ї і всі, хто об’єднався в духовну родину – Святу Церкву, уривок Нагірної проповіді Ісуса (Матея 6, 22-33), який почули сьогодні, залишає нам повчання, які скеровують нас до цілковитої довіри Небесному Отцеві.
Як колись у раю, так і сьогодні людство стоїть перед вибором: залишитися вірними Творцеві чи залишити Його, спокусившись на щось інше.
У теперішній час пропозиції збільшилися не тільки за кількістю, але ще й за різноманітністю та легкодоступністю, але у всіх однакова ціль — відлучити нас від Бога, відібрати від нас душевний мир, а потім залишити в турботах та клопотах. При цьому всьому ми втрачаємо досвід довіряти.
Число тих, хто не довіряє, зростає не тільки через те, що розчарувалися, бо не мали дару розпізнання, але також через те, що виростають у середовищі, де є контроль, надмірна опіка або байдужість, страх і переживання.
За цим усім криється підступна безбожна логіка: за все маєш подбати сам. Так, сам: тобто без Бога, без ближніх. А якщо вони є, то тільки для того, щоб їх використати у своїх клопотах, вирішенні проблем чи порятунку якоїсь ситуації. Бо виснажена чи розбита життєвими труднощами людина вимушена звертатися до інших.
Ось так і з’явилася ця ментальність: «ТОДІ, КОЛИ ТРЕБА!» Тобто людина шукає іншого лише тоді, коли треба. Це зводить стосунки між людьми лише до якихось ділових стосунків як у відношенні до ближніх, так і до Бога. Від цього і витворюється стан постійної напруги та втрата душевного миру.
У наших сім’ях це переживається по-особливому. У сім’ях усе частіше присутня напруга, бо «постійно щось потрібно». З однієї сторони, так званий «розвиток суспільства» змушує нас, покращуючи умови нашого життя, збільшувати стурбованість, а з іншої — ми самі спокушаємося і починаємо витрачати сили на якісь, немов, «необхідні речі».
Ісус нам пригадує: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а того знехтує. Не можете служити Богові і мамоні».
Тому потрібно визначитися: що хочемо мати? Бога і душевний мир чи мамону і постійні клопоти?
Яку сім’ю хочемо мати: з Богом і у взаємній довірі чи з мамоною і невгамовними бажаннями та напругою?
У цьому Апостольському пості Церква пригадує нам, що наші сім’ї мають бути домашніми церквами, тобто місцем, де об’єднуються ті, хто хоче жити з Богом і переживати Його присутність. Домашня церква — це атмосфера жертовної любові і взаємної довіри. Це частинка раю на землі.
Ціна цінного дарунку, який обезцінив стосунки в сімʼї
Одного разу син попросив у батьків найновіший телефон. Він переконував, що це дуже потрібно: усі друзі вже мають такий, без нього важко спілкуватися, навчатися і бути «як усі».
Батьки любили свого сина і вирішили здійснити його мрію. Батько почав брати додаткові години на роботі, часто повертався додому пізно ввечері. Мати також відмовила собі в багатьох речах і знайшла додатковий заробіток. У сім’ї стало більше грошей, але менше часу одне для одного. Рідше були спільні вечері, рідше спокійні розмови, рідше спільна молитва, але відчулася якась напруга.
Нарешті телефон був куплений. Син радів і батьки були щасливі, що змогли дати дитині те, чого вона бажала. При цьому з часом телефон став причиною різних зауважень і докорів. Пролунали вбивчі слова: «Навіщо ми його тобі купили?» — «Мені не потрібен він, якщо я маю терпіти такі приниження».
Якось усе згладилося… Минали роки. І все би відійшло у забуття. Але одного дня батьки прибирали стару шафу, і мама знайшла той телефон. Він лежав у шухляді серед непотрібних речей – подряпаний, розряджений і давно забутий. Уже давно з’явилися нові моделі, а цей нікому не був потрібний.
Батько взяв його до рук і сказав: «Скільки сил, переживань і годин праці коштувала нам ця річ. А тепер вона припадає пилом у шухляді і на на що не придатна».
І тоді вони зрозуміли: речі мають дивну властивість – з часом вони стають просто непотрібними. А от час, який ми могли провести з близькими, любов, яку могли подарувати одне одному, спільна молитва і мир у сім’ї — це те, що не втрачає своєї цінності ніколи.
Бо часто ми жертвуємо тим, що вічне, заради того, що дуже швидко старіє і стає непотрібним, хоч раніше це чомусь стало дуже важливим.