Одного дня, на світанку, Учитель проходжувався із учнем по березі моря. Вони ішли спокійно і мовчки. У цій тиші під звуки моря між ними відбувався діалог, який можна було би побачити лише зі сторони. Справа в тому, що приглянувшись добре до них, можна було запримітити їхніх рухи у часі ходьби.
Учитель ішов твердо, не хитаючись. Його кроки були рішучі і впевнені. Він, хоч йшов поволі, але завжди попереду від свого учня. Він розглядав час до часу всю красу побережжя, усміхався в сторону неба і навіть закривав на якусь мить очі.
Натомість учень ішов зовсім по-іншому: чомусь завжди кидався від однієї сторони до іншої, спотикався, падав, хоч постійно дивися під ноги. Відповідно бідолага, будучи змученим, постійно відставав. Навіть смішно було дивитися, як той час від часу добігав, а пісок постійно курився довкола.
І от за якийсь час такої нелегкої ходьби захеканий учень розірвав тишу своїм запитанням про життя: «Учителю, давно вже хотів тебе запитати. Чому моє життя таке непевне, повне труднощів, які мене просто турбують. Скажи мені, як потрібно будувати своє життя, у який спосіб маю жити, щоб не втомлюватися від кожного кроку в житті?
Учитель зупинився. Поглянувши лагідно в очі, промовив: “Життя – це шлях, по якому ти ідеш. Життя – це місце, на якому стоїш. Життя – це все, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою залежить твоє життя. Запам’ятай: найперше життя залежить від основи по-якій ти йдеш, на якій ти живеш. Тому почни з твого фундаменту життя.”
Учень не зрозумів сказаного, опустив очі і побачив, що Учитель стояв на камені. Дивно. Він поглянув у сторону пройденого шляху і зауважив, що сліди Учителя майже завжди були на твердій основі, його ж сліди були немов розкидані.
Вони продовжили шлях. Цього разу вже ніхто не добігав і не спотикався.
Коли ще не маєш досвіду, то кидаєшся у різні сторони, не зважаючи на те, що витрачаєш фізичні сили і позбавляєш себе радості від подорожі, радості від життя. Прийде час, коли потрібно буде зробити вибір: кожний крок має бути зроблений на тверду основу!
Одна побожна жінка пішла до ворожки і коли її запитали, чому вона це зробила, то на диво відповідь була дуже проста: “Не хотіла, щоб я потім шкодувала, що я це могла зробити і не зробила” Ось так вона і по-сьогоднішній день все пробує. Кажуть, що вона, маючи довгий пройдений шлях, далі почувається неспокійною і нерішучою.