У незнайомому місті один юнак відвідував славні, відомі місця. Входячи до храмів, він використовував кожну можливість, щоб поєднати пізнання цікавого із приватною молитвою. Після старовинної церкви зайшов до музею, де автоматично перехрестився і вклонився в сторону ікони, що була відразу при вході.
Звичайно, що він відчув на собі здивовані погляди інших людей, які своїм виглядом обличчя промовили: “Навіть, якщо тут є ікони на виставці, це не означає, що потрібно поводитися, як в церкві”.
Люди обмежили поклоніння Богу до окремих місць, до окремих правил зовнішнього етикету і узалежнили до того, що скажуть люди. Душа деколи забувається про це і автоматично робить те, що робили колись первісні люди. Можливо вони багато чого не знали, але пізнавали Бога на кожному місці, вони не були такі близькі до наукових відкриттів, але не були такі далекі від Бога, можливо вони не поводились “етично правильно”, але вони продовжили рід людський, який зараз хоче сам себе знищити.
Батько показував сину незнайоме місто. Вони жили у маленькому містечку, і тому для малюка все було нове та цікаве. Особливе враження справив музей. Це була історична подія, адже він вперше в житті переступив поріг місця, де все було таким цікавим і цінним, різноманітним і оригінальним, старовинним і загадковим. Хотілось дивитися і дивитися, щоб краще запам’яталось. Видавалось, наче все було в казці.
Група глядачів у супроводі провідника просувалась вперед, слухаючи цікаві оповіді про те, як було колись, чого тепер немає.
В один момент, оглядаючи одну із музейних кімнат, син запитав у батька: “А чому у нашій церкві люди стають на коліна, моляться та співають, а тут всі мовчать, постійно ходять, розглядають довго Бозю?” Батькові стало незручно перед іншими людьми, бо малолітньому сину не пояснив, що це таке “музей”.
Екскурсовод поспішив на допомогу і сказав: “сюди люди приходять, щоб побачити, як було колись, а до церкви люди йдуть, щоб продовжувати те, що почалось колись. Музей це лише пам’ять про Бога, а церква – це живе місце для Бога“.
Батько, коли повернувся до свого містечка, наступного дня зайшов до церкви. Після молитви перед іконою згадав вчорашній день, почуті слова і продовжив у своїх роздумах:
“Музей, це пам’ятка про те, що було колись і чого вже нема. А це церква це продовження того, що було і що буде існувати, поки ти будеш далі продовжувати те, що було почато твоїми предками. Церква і буде живим храмом поки ти не перетвориш його у музей, де будуть приходити і розглядати лише культурну цінність, без відчуття духовності. Будуть слухати оповідання екскурсовода без проповіді Живого слова, будуть щоразу відчувати себе далекими від того, що мало би стати домом, де є зустріч людини і Творця.”
У старовинному місці влада прийняла рішення взяти під охорону старовинні пам’ятки. Одного дня прийшов представник влади і на очах у всіх по правій стороні вхідних дверей повісив табличку: “Пам’ятка старовини. Музейна цінність. Охороняється державою”
В одній державі є центральний храм. У ньому молились відомі князі. Кажуть, що доки буде стояти цей храм, до того часу буде існувати цей народ. Щоб помолитись у цьому храмі самому, потрібно заплатити вхідний квиток: “Музей….”, а щоб помолитись спільно, то потрібно дозвіл Високодостойної влади. Не дивуймося, бо це задля того, щоб зберегти таку важливу історичну музейну цінність.
Роздумуєш у своєму серці: “Що таке є народ, без храму?” і “Що таке храм, без народу”?
“
Роздумуєш у своєму серці: “Що таке є народ, без храму?”
і “Що таке храм, без народу”?
Це як той рій, що відбився .. І пустий вулик, з котрого витекло життя.
Пам’ятаймо про Бога не лише в храмі, але і за межами храму. Бо і в народу є душа, а якою вона буде, залежить насамперед від кожного з нас.
А чи є храмом – лише будівля, ми часто дуже короткозорі.
Та з Божою поміччю зможемо добре побачити.
Треба було поїхати до Канади щоб побачити зі сторони що відбувається в Україні. Народившись в Києві, все життя сприймав київський ритм за нормальне життя. Опинившись тут зміг побачити інший світ, світ країн з рівнем життя двадцятки кращих. Це ж стосується і духовної сторони рівня життя. До чого веду: беріть шенген, їдьте і дивіться на світ. Вчиться у світу добру і методам його запровадження. Зацькованість, до якої звикли українці, не дасть їм духу і сили протистояти своїм власним вадам.
Велика прірва зяє також між західною і центрально-східною Україною. Те що в західній – храм, те в східній – музей в скорботному стані. Важкі часи очікують на країну, господаря немає в хаті, а хто наважується – то свої ж з`їдають. Дух протистояння неправді дуже пригнічений. Розвинуті заздрість, жадність.
Навчайтесь по світі, може одного дня саме ми, українські імігранти, повернемо гідність нашій державі. Ми, хто не дивуватиметься, у що вдягнений наш священник, ми, хто не заздритиме одне одному що той живе в Канаді а той в Америці, бо ми знаємо, якою великою кров`ю це надбавалося, якими роками розлук, фізичними і духовними стражданнями. Ми є випробувані, ми і ви – одне ціле, хоча ми і з подвійним протизаконним громадянством. Ми, хто має у серці країну такою, яка вона мала б бути, а не у вигляді знайомого більшості українців музею.
Я сам не звик здаватись, не звик програвати. Здається, якщо я колись помру не по-моєму, я встану з могили щоб померти знов як треба :). Але мене одного було б мало, нас потрібно більше
Так сладно написала, простіше, що хотіла сказати, щоб всім було затишно, то так як кожен у своєму домі не смітить, то так і на вулицях, і в парках, і т.д. просто не треба смітити., нічого ломати чи обписувати стіни і т.д.