Ми отримали від Бога дар подивляти, побачити очима і залишитися у стані споглядання серцем.
Дозволити, щоб побачене вплинуло на твоє життя, стало хвилею радісних вражень, які без сумніву сколихнуть твою буденність.
Подив — це не відкриті очі, це найперше відкрите серце, готове наповнитися новим подихом свіжого, хоч і знайомого, повітря емоцій.
Подив — це тоді, коли час зупиняється! Хоча час не зупинити, він просто зупиняється для інших, а продовжується лише в одному — у тому, де твоє серце віднайшло спочинок.
Так, саме спочинок. Бо подивляючи, ти не відчуваєш напруги і виснаження, навпаки — ти наповнюєшся життєдайною живою водою, яка втамовує спрагу збуденілості.
Подив — це завжди світло, яке можна побачити на твоєму лиці, у твоїх відкритих очах і, без сумніву, у легкій усмішці.
Зачарованість?
Ні, тут немає «чар», тут немає насилля. Тут, навпаки, «розчарованість», бо бачиш творіння такими, якими вони є насправді!
Зачарованість — це завжди на якийсь час, подивляння — це завжди вічність.
А створив їх Творець воістину дивними! Неповторними, оригінальними і повними величі!
Тому те, «що око не бачило і вухо не чуло» — це те, що Господь приготував нам. Але чисте око і чисте вухо від гріха можуть уже тут, на землі, відчувати стан раю, що підносить тебе у захопленні до висот відчуття Божественного.
Зростай у подивлянні, уникай буденності й поверховості, дозволь, щоб побачене і пережите торкнуло тебе до глибини. Не дозволяй собі побачити і не посмакувати.
Сучасна людина, маючи багато, не відчуває смаку життя.
Вона нагадує голодного, який прагне все більше і більше, накопичує, щоб потім насититися. Але, виснажена пошуком усього, не відчуває радості від того, що має. Позбавляючи себе подиву, прирікає себе на повільну смерть.
Стаючи в’язнем своїх нових забаганок, вона позбавляє себе радості від уже наявного. Постійно шукає новизни в чомусь іншому, а не в тому, що має, — і цим себе виснажує, поступово знищуючи.
І не тільки себе, але й своїх дітей, навчаючи їх так жити, прирікає і їх на погибель.
Як сумно бачити батьків, які перестали подивляти своїх дітей, які вже не дивуються і не споглядають їх. Брак часу? Постійна зайнятість? Чи щось інше?..
Так поступово настає смерть стосунків між батьками і дітьми.
А подивляти самому себе?
Може, ми маємо більше практики, щоб сердитися на себе, або просто уникати себе, забувати про себе, ставати самим собі невідомими чи чужими? Не приймати себе і не дякувати за дар своєї неповторності — це теж наслідок занедбання дару подивляти.
Скільки чудових людей позбавили себе своєї краси, щоб перестати бути самими собою! Стали чимось іншим. І тоді, дійсно, чому подивляти?
Бог ніколи не був і не буде чимось іншим!
Він завжди є Сам собою.
Він створив нас подібними до Себе, тому ми ніколи не будемо щасливими, якщо, дивлячись на всяке створіння, не скажемо з чистого серця: «Вау, яка краса, і все є добре!» — як Він це робить постійно, вічно.
Бог уміє дивувати і Сам дивується!