Дорогі брати і сестри у Христі, сьогоднішній уривок з Євангелія від Матея (Мт. 15, 21-28) пригадує нам про жінку, яка стала паломницею до Божого милосердя, яке виявилось у Сині Божому. Це паломнитво мало різні випробування. Адже на кожному шляху ми зустрічаємо різні труднощі. Для жінки – це були не тільки фізичні труднощі, але й справжнє випробування її очікування, її надії.
Ми часто думаємо, що надія – це просто якесь сильне бажання, яке ми маємо здійснити за будь-яку ціну. Ця істоіря показує нам, що надія нерозривно пов’язана зі смиренністю і покорою.
Жінку-хананейка прийшла до Ісуса. Вона була чужинка, вона не належала до народу Ізраїля. Її дочка була полонена злим духом, і в цієї матері не залишилося нічого, крім крику відчаю і маленької іскри надії. ВОна йшла до нього і мабуть думала: “А може … і моя дочка буде зцілена, як інші?”
Мати крича: «Змилуйся надо мною, Господи, сину Давида!»
Це перша ознака смиренної надії – прохання про милість, не обовʼязок! Це визнання того, що Він може допомогти і вона покладається на нього.
Випробування надії та сила смирення
Але як реагує Ісус? Він не озвався до неї ні словом. Це трохи дивно… дуже дивно. Бо висновок напрошується один – Ісус виявляє байдужіть. І на цьому історія би завершилась. Але – це не був випадок із гордою людиною. Жінка залишилась. І правильно зробила.
Учні заступились і просять Його, Ісус відповідає дуже суворо: «Я посланий лише до погиблих овець дому Ізраїля». І тепер все стає зрозуміло. Але для жінки це пояснення, давно вже було знане. Нічгоо нового.
Коли жінка підходить, вклоняється Йому в ноги і благає: «Господи, поможи мені!» – Його відповідь стає ще твердішою: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Ось ці слова є найбільшим випробуванням її смирення і її надії.
Як би відреагувала на це горда і самонадійна людина, яка звикла за будь-яку ціну здобувати те, що хоче?
Вона б образилася, обурилася, почала вимагати справедливості і відійшла б, звинувачуючи Ісуса в у всіх своїх бідах.
Горда людина вимагає і не довіряє, бо вона покладається лише на власні заслуги, права і т.д. Саме складні ситуації показують, внутрішність людини: якою вона є насправді.
Жінка-хананейка переносить – це випробування. ВОна знає, що вона хоче і вона знає, що наглістю – це не здобути. Її відповідь – це велика ознака смиренності (покори): «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх».
Вона не сперечається з Ісусом, не виправдовується і не вимагає. Вона приймає Його слово і продовжує. Вона почула і зрозуміла. Вона не просить про “хліб дітей”, а лише про “крихти”.
Так у цьому ділаозі вона відкриває і нам, що навіть найменша частина Божої благодаті є більшою за всі скарби світу. Ця її покора – це не слабкість, це велика сила! У цих словах вона показує повну довіру Господу, незалежно від того, як Він до неї звертається і з чим він її порівнює.
Ось у чому ознака надії: справжня надія не вимагає, а довіряє. Вона не стоїть на п’єдесталі гордості, а падає на коліна смиренності і вцьому показує велику силу. На що Ісус сказав їй у відповідь: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш». І дочка її видужала. Ось так смиренність і надія породжуять велику віру.
Нам ця історія може пригадати про нашу поведінку у час випробувань.
Інколи ми прикриваємось якимось нашаруваннями побожності. І коли приходить випробування, тоді ми зазнаємо кризи… Єдине, що може нас зберегти встоятись – це наша правдивість, праведність. Награна надія веде до розчарування і відчаю. А правдивість – це сила витримання в доброму до кінця.
- Коли ми молимось, чи ми вимагаємо від Бога, чи довіряємо Його волі?
- Коли у нашому житті є ріозні труднощі-випробування, ми нарікаємо і впадаємо у відчай, чи ми поступаємо, як та жінка яка чує слово і продовжує його?
Справжнє паломництво надії вимагає, щоб ми залишили свій гордий «багаж» і легко йшли дорогою випробувань зі смиренним серцем. Бо лише тоді, коли ми визнаємо свою меншість перед Божою величчю, коли ми визнаємо свої немочі і недостойність перед Божим милосердям, тоді ми відкриваємо двері для Його діяння Любові.