Дорогі браття і сестри у Христі, в Євангелії від Луки (Лк. 5:1–11) ми чуємо розповідь про чудесний улов риби апостолами. Рибу зловили вони, але чи була у цьому їхня заслуга? Адже вони трудились всю ніч, а тепер вони взагалі не трудились і стали вмить успішними.
Це надзвичайне диво стало можливим лише завдяки одному: Петро послухався Христа і на Його слово вони закинули сіті. Ця історія стала для Петра глибоким духовним пережиттям і як подібні історії нашого життя можуть для кожного з нас стати нагодою пізнання Божої величі і нашої немочі.
Пастка людського успіху
У світі, в якому ми живемо, постійно звертається увага до матеріального успіху, до результату. Головне – це показати результат. Повні сіті – це значні досягнення на роботі, фінансове забезпечення, це тоді, коли чогось багато! Від малечку до зрілої старості – ми постійно женемось, щоб досягти результату і це приностить нам радість. Дивлячись на наші досягнення, ми відчуваємо себе щасливими. Усе це ми дуже часто поспішаємо приписати собі: своїм здібностям, своєму досвіду та важкій праці. І лише з часом зауважуємо, що ця радість швидко минає, бо ця радість “минула” радість. Це все сталось вже в минулому. А що тепер буде в майбутньому?
І тут криється перша пастка мінливої радості. Досягаючи такого “щастя”, воно зникає. А друга – це тоді, коли людина привласнює собі Божі благословення, вона швидко впадає у гордість і возвеличується. Це стається спочатку у своїх очах, а потім вже і перед іншими. Незамітно “піднімаючись все вище” стає недосяжною для своїх друзів і ближніх. Такий успіх, якщо він не освячений Святим Духом, шкодить людині, адже втрачає найцінніше – звʼязок з іншими. Дехто, зітхаючи, каже: “Колись був людиною, а тепер? На кого він подібний?” Прикро, коли так кажуть діти про батьків, жінка про чоловіка, друзі про друзів, чи батьки про дітей. Перед різними досягненнями успіх, а з рідними і близькими “крах”.
Як же бути успішним і не втратити основного – людяності?
Сила сокрушеного серця
У цій історія по особливому вражає реакція апостола Петра. Коли всі навколо раділи великій кількості риби, Петро говорить про зовсім інше. У глибокій сокрушеності серця він каже: «Відійди від мене, Господи, бо я грішний чоловік»!
Петро, щось в той момент пережив. Для нього це було шоком. Він не чекав такого повоту подій, не подівався не це. Він знав, як це мало скінчитися і був готовий сказати: “Бачиш, я тобі казав!”
Пізнаючи діяння Божа, ставши учасником такого чуда, він одночасно пізнає і свою недостойність, свою неміч і свою грішність. Справжнє смирення показується від усвідомлення того, Хто насправді стоїть за нашим успіхом.
Петро усвідомив: усього цього могло не статися, якби він почав сперечатися, заперечувати чи демонструвати свій рибальський досвід. Неправильний вибір міг коштувати йому не лише успішного улову, а й того всього, що відбулось у його душі. З часом Петро мабуть усвідомив, що це стало початком його покликання – стати рибалкою людей.
На Твоє слово: послух як довіра, що веде до сокрушення серця і до місії
Для когось це був матеріальний успіх, але для Петра та інших це було справжнє чудо. Воно сталось не випадково. Все ніби йшло до цього.
Спочатку Петро перебував у слуханні Божого голосу, який Лунав з уст Ісуса. Потім він виконав прохання Христа послужити Йому своїм човном. Далі, незважаючи на безглуздість прохання закидати сіті вдень, він все ж таки виконав його. Коли людина постійно слухає Божий голос, їй набагато легше довіритися Богові до кінця, навіть тоді, коли це повністю суперечить людській логіці, досвіду чи знанням.
Слухання Божого голосу – це початок діяння Бога у нашому житті. Не спостереження і аналіз, а саме “слухання з довірою”. Такий успіх у смиренні збереже серце від гріховності і Господь тому, хто залишився вірним в “малому” дасть “більше”, що і сталось з Петром.
Покликання до майбутньої місії – це знак надії
Ісус, побачивши смирення і послух Петра, не послухав емоційного прохання і не відійшов, а навпаки дав нове, величне покликання: «Не бійся. Відтепер ти будеш ловити людей» (Лк. 5:10). Саме тут, на колінах нашої немочі та усвідомлення недостойності, виявляється справжня надія на Бога, бо ми не тужемо більше за втраченими силами у “темряві ночі” наших самостійних пошуків, а чекаємо “світанку”, щоб почути Божий голос. І врешті не шукаємо заповнені сіті, а хочемо продовження історії і сповнення Божої обітниці.
Наша надія – це радість від зустрічіз Богом і радість, що скеровує нас на майбутнє, тому що Бог приймає нас, такими, якими ми є, грішними і недостойними, і перетворює наш досвід на місію задля Вічного життя.
Дорогі у Христі, в кожному життєвому успіху, пізнаваймо Божу доброту і з сокрушеним серцем переживаймо кожну подію, як апостол Петро. Будьмо готові до того, що слухаючи Божий голос, ми сповнимось надії, Божого поклику до нової історії життя, до нової радості, яка нас веде до радості вічної, непроминаючої.